ЖИТТЯ ПО ВІЧНИХ ЗАКОНАХ ЛЮБОВІ «СМИРЕННЯ»

Євангеліє проголошує Христа Боголюдиною, і Божественною Його властивістю були не стільки чудеса, скільки смиренність. «Христос прийшов на землю в страшній величі смиренності»

(Свт. Ігнатій Брянчанінов). – Смирення Христове – саме незбагненне в образі Христа, і тому воно стало каменем спотикання в розумінні Його повчання.

 

Смирення Христа було спокусою для єврейського народу, що очікували Його в славі й божевіллям для більшості іншого світу.

І сьогодні ми схильні протиставляти «славу» і «розум» смиренності, бачачи в останньому якусь «ваду». Смиренність як якість особиста вважається ознакою слабості. По людськім поняттю, тільки відсутність сили й знань викликає почуття смиренності. Сучасній людині, вихованій на суспільній гласності, культі самовпевненості й нескінченнім самохвальстві, майже неможливо пояснити, що по-справжньому досконале, справжнє й прекрасне завжди смиренне, тому що, саме завдяки досконалості, не потребує зовнішньої слави. Христос абсолютно досконалий і тому недосяжно смиренний. Його смиренність і є Його слава.

Смиренність — що це таке? Це поняття з області складних визначень (те ж – життя, щастя, любов). Тобто багато визначень вірні, але недостатні.

Якщо віру можна визначити як внутрішній зір, бачення невидимого світу; любов – як з’єднуючий фактор, то смиренність – це, насамперед, духовна грамотність. Це здатність побачити себе, а потім і навколишній світ, як він є.

Звичайна людина переконана, що добре знає себе, і чим вона марнославніша, тим це переконання сильніше. Але саме в цьому всі й помиляються. Знати себе – це зовсім непросто, шлях до самопізнання є шлях смиренності.

У стані гордині й марнославства людина живе в придуманому нею світі. Гординя — неправда самому собі. У неправдивому світі уяви й фантазій прихована всяка диавольщина (усі нехристиянські релігії й секти перебувають у світі ілюзій). А смиренність – це те, що є, тобто істина. Христос сказав: «… Я є шлях і Істина й життя» (Ін. 14, 6), в істині немає місця неправди. І тому диявольщина (диявол – неправда й батько неправди) не виносить Христа, Його смиренності – немає чим жити, немає життєвого простору.

Так у чому ж полягає ця істина смиренності? У реальному знанні своєї гріховності, в усвідомленні викривлення свого розуму, розбещення волі й почуттів, своєї моторошної залежності від страстей. Звичайно, таке знання не надихає, але воно необхідне, тому що без визначення захворювання лікування неможливе. Коли ж людина оселить у собі це смиренне знання, вона відчує необхідність у Богові, Який Один тільки може повернути їй духовне здоров’я. Смиренний серцем розуміє, що найперша його турбота – позбутися гріха як духовного розладу й розпаду, і тоді тільки можна займатися чимсь всерйоз. Якщо ж людина, незважаючи на хворобу, щось «творить», то результат, як правило, буває з негативним знаком, тобто вільно або мимоволі повертається проти людини, тому що душевнохвора людина, що втратила владу над своїми почуттями, нічого розумного створити не може.

Христос-Спаситель вказав нам на можливість спасіння. Він як би волає до усього світу, до людства: вилікуєтеся спочатку, а потім будете будувати, і тоді не буде потреби перебудовувати. Але людина горда, тобто нічого не бажаюча знати про свою хворобу, продовжує, незважаючи на страшні уроки своїх дій, «будувати» і «перебудовувати».

Коли Христос приніс на землю ідеальний образ цільної особистості, то Він став живим Викривачем людського божевілля. Смиренністю, що приводить усе в гармонію й порядок, Він запропонував Себе в зразок усім і кожному — яким повинна бути людина, яким шляхом вона повина іти по життю, щоб подолати внутрішній розлад і розпад, які ведуть до смерті.

Але людина не йде шляхом Христа, не прагне упокорюватися, тому що, «бачачи не бачить і чуючи не чує» (Мф. 13, 13). Усе неприємне в житті їй видасться випадковим, озлобляє її, тому що вона усе міряє своїм розумом. А що може гріховний і пристрасний розум?

Але коли людина упокорюється перед Богом починає розуміти, що все до дріб’язків у її житті розумно й потрібно, що все, навіть гріхи її, Господь обертає до блага. Вона заспокоюється й стає здатною зрозуміти, прийняти, віддячити. Начебто б залишається все те ж — хвороби, скорботи, але в смиренності міняється відношення людини довсього, що відбувається, вона бачить усе по-іншому. У всьому бачить Бога: Його любов, що лікує нас; Його справедливість, що навчає нас; Його мудрість, що рятує нас від власної злості.

Коли людина, упокорившись, починає усвідомлювати свої немочі, вона мимоволі проявляє співчуття до немочей інших, виявляє жаль і милосердя. Тут – початок любові.

Смиренність збирає й ріднить людей, навіть зовсім чужих. Дух же гордині, надмінності роз’єднує, розсіює навіть і рідних. Немає смиренності один перед одним – і немає добрих, сердечних відносин, ми тоді, і тільки тоді, щось значимо для Бога, коли любов діє в середовищі нашого спілкування. Тому що любов’ю й співчуттям знищується гріх.

Дійсна смиренність – це не простий стан душі, цей активний опір злу, це єдина сила, яка здатна знищити зло цього світу. Христос говорить про духовне коріння зла, кличе боротися зі злом у глибині серця кожної людину. Мир і порядок людина повинна спочатку утвердити в собі, інакше неможливо створити нормальні, моральні відносини між людьми. Цей шлях здається занадто довгим, але тільки він є вірний.

Але грішній людині це видасться дивним. Вона завжди готова боротися зі злом в інших, і чим більші масштаби, тим більший пафос. І це фатальна помилка, це найстрашніший спосіб поширення зла, тому що в дусі агресії закладене самознищення.

Життя в Христі є життя по вічних законах любові, і тому всяке усвідомлення своєї переваги над ближнім повинне не інакше проявлятися, як у служінні йому, і бажання першості повинне не інакше реалізовуватися, як носінням немочей ближніх. Спаситель сказав: «Хто з вас більший, будь як менший, а начальник, як слуга» (Лк. 22,26). А всі шукання першості й переваги є не що інше, як спокуса диавола, що завжди бажає зруйнувати добрі співдружності, позбавити віруючих людей благодаті сердечного спілкування.

Упокоритися важко, але упокорюватися необхідно. Тільки упокорюючись, ми відчуємо глибину й красу душі, зрозуміємо значення й призначення свого життя. І тоді в серцях наших поселяться умиротворення й радість, яких ніхто не відніме. Тому що смиренність і любов, що проявляються в полегкості (поблажливість) й терпінні, є саме святе і цінне надбання на землі. Набувши його, ми будемо мати все, втратимо його — втратимо все.

І як би не було важко на цьому шляху, ніхто не має права зневірюватися. Упокоримося перед Богом, і Він навчить нас жити спочатку по-людськи, а потім по-християнському.

 

(Протоієрей Іоан Гончаров « Багато пошукають увійти, і не зможуть…»)

Переклад на українську мову – ігумен Іоан (Йоник)

 

This entry was posted in ігумен Іоан (Йоник), Духовні роздуми, Новини сайту, Проповідь, Статті та книги. Bookmark the permalink.