ЩО ПРИНЕСЛА УКРАЇНІ УНІЯ

Уся Україна проти Унії

1. Насильне запровадження Унії

Успіх церковної Унії, задуманої польським урядом, веденої єзуїтами й католицькою клерикальною партією, та проголошеної на Берестейському соборі 1596 р., важено виключно з католицького погляду. Партія, яка заводила Унію, думала, що досить запевнити собі підмогу членів вищої церковної Ієрархії Православної Церкви, й релігійна новина стане міцно в українських країнах Речіпосполітої. Привикши до острої ієрархічної централізації та пасивного послуху в оправах Віри нижчих членів Ієрархії вищим, і світських — духовним властям, ультракатолицька партія в Польщі надіялась, що легко зломить Православіє за допомогою православних же Єпископів і Митрополита. І з-за такого погляду всі змагання короля, впливових шляхтичів, ревнителів Католицтва, та єзуїтів, ішли виключно до того, щоб запевнити собі підмогу членів вищої Ієрархії Православної Церкви.

І як тільки ці змагання довели до бажаної цілі, то більшість православних Ієрархів, полакомившись на обіцянки всяких можливих благ, або подаючись перед грубим насиллям, виявила згоду прийняти церковну Унію, — її проголошено на Берестейському соборі, при чому думки в нижчого Духовенства не питали, иа заяви з їх боку не звертано найменшої уваги.

У переконанні щирих католиків така новина в справах Церкви, що на неї згодилися Митрополит і значна більшість Єпископів, річ зовсім виграна й рішена. Та тут і була головна похибка ініціяторів Унії, — вони не звернули уваги на те, що основна прикмета порядків Православної Церкви була в її соборнім характері, в непризнанні сліпого послуху Ієрархам у справах Віри, та в нестачі централізації в самій Ієрархії. Прийняття Унії Митрополитом і Єпископами не було ще конечною умовою успіху цієї новини, — Унія могла бути прийнята не інакше, як після прилюдного розсуду й по добровільній згоді всіх членів Православної Церкви: Духовних і світських, а від такого розсуду ініціятори Унії втікали, розуміючи дуже добре, що простою дорогою вони ніколи не зможуть переконати православних про корисність та спаленність злуки з Римом. Таким чином незрозуміння й відкидання соборного принципу в Церкві й було найвиднішим проявом нової гадки, — воно й викликало безперестанні прояви протесту.

Ставши міцно на цій основі, православні встигли видержати двовікову важку боротьбу за волю своєї релігійної совісти. Від князя Костянтина Острозького, що ясно поклав на Берестейськім соборі домагання допустити світських людей до участи в розмовах про справи Віри, аж до поневолених українських сільських Громад, що не приймали до кінця XVIII ст., не вважаючи ні на які погрози своїх польських панів, парафіяльних Священиків уніатів, на тій підставі, що вони надані без участи й вибору парафіян, — усі стани українського народу опираються в боротьбі за Віру на принцип соборного ладу Церкви, й знаходять у нім головну підмогу та невичерпну силу. Через це завести Унію не було так легко, як це видавалося ревнителям Католицтва. Несподівано для них оборона з`явилася в усіх станах української землі, і з ними, — то з кожним зокрема, то зо всіма нараз, — треба було вести завзяту й по більшій частині даремну боротьбу.

2. Уся Україна проти Унії

Перша оборона православним прийшла з того стану, який і через своє юридичне повноправне становище в Державі, і через ступінь духового розобю, мав найбільше змоги показати спротив легальною дорогою: православна українська шляхта стала відразу щиро боронити волю своєї совісти на сеймиках і сеймах, де протест православних шляхтичів мав підмогу і з боку досить численних шляхтичів протестантів, і з боку багатьох шляхтичів католиків, що- привикли за недавньої влади Жиґмунта Августа до ідей толерантности (терпимости) в справах Віри та релігійного вільнодумства (напр. Лев Сапіга). Більшість шляхтичів католиків не належала ще тоді до фанатичної єзуїтської партії та вважала волю сумління невідмін-ною прикметою горожанської шляхетської волі, в ім`я якої вона не допускала насилля в справах Віри навіть на користь тієї Церкви, до якої сама належала.

При такому настрої більшости шляхетського стану не дивно, що на початку церковна Унія не могла знайти допомоги дорогою праводавчих заходів. Навпаки, не вважаючи на всі заходи короля, католицького Духовенства та єзуїтської партії, перші сейми, що говорили про церковну Унію, видали постанови, що зберігали волю совісти їй волю православної Служби Божої від усяких можливих адміністративних насильств. Так, на сеймі 1607 р. видано іменем короля ось яку конституцію «про Релігію Грецьку»: «Для забезпечення Грецької Релігії, що здавна користае зо своїх прав, ми постановляємо, що ніяких урядів і церковних маєтків не будемо давати нікому на іншому праві, як тільки згідно з духом їх інституцій і за звичаями та правами, підтвердженими нашими «попередниками, цебто включно шляхтичам українського роду та чисто ї Грецької Віри, не порушуючи нічим правної волі їх совісти, і не перепиняючи ні в чому волі Служби Божої за давніми їх звичаями. Братствам Церковним Грецької Віри ми потверджуємо всі їхні1 права та привілеї».1) На пізнішому сеймі 1609 р. цю конституцію знову потверджено, при чому сейм обіцяв розглянути цю справу докладніш за вільнішого часу, а тимчасом додав постанову, якою заборонялося уніатам силоміць навертати на Унію духовних і світських православних під загрозо! грошевої кари 10,000 злотих. 2) Свободу православної Служби Божої потверджувано і на дальших сеймах: 1618, 1620, 1623, 1627, 1631, 1633, 1635 і 1647 років.3)

3. Польський сейм поширює Унію

Але сейми щораз більше нерадо розбирали релігійну справу, відкладали її ніби з браку часу, скорочували текст первісної конституції та вживали замість нього загальні фрази про «втихомирення Грецької Релігії» та про збереження status guo відносин Православної Церкви до уніатської. Нарешті, від половини XVII ст. сейми перестають зовсім говорити про збереження прав Православної Церкви, а в другій половині цього століття починається ряд сеймових постанов, спрямованих у противний бік, цебто на користь якнайскорішого поширення Унії та знищення Православія.

4. Єзуїти католичать українську шляхту

Ця зміна в характері сеймових постанов виходила із зміни настрою маси шляхетського стану. Щораз більше щезали серед шляхти люди, виховані за добрих часів Жиґмунта Августа, а покоління, що настали на їх місце, проходили через щелепи єзуїтських колегій, з яких, замість науки, виносили привичку до схоластичногo мудрування, латинські риторичні фрази та внутрішню духову пустоту; замість горожанського переконання про волю совісти, — бодай виключно шляхетського стану, — лютий католицький фанатизм і сліпу віру в те, що змагання ордена, який їх виховав, гарні й бездоганні. В тому часі, коли маса католицької шляхти все більше й більше підпадає фанатичному настроєві й тратить давні привички громадської та релігійної толєрантности, скількість шляхти православної швидко маліє.

Єзуїти розуміли, що в Державі, яка вклалася в форму шляхетської республіки, не можна не звернути уваги на шляхетський стан, — і ось тому найгарячіші місіонери, яких мав орден (Скарга, Ноґаюс і т. ін.), ідуть навертати на Католицтво шляхтичів православних і протестантів. Там, де вони не можуть поладнати з людьми дорослими, вони стараються затягнути дітей до своїх колегій, та всякими приманами: догодою, збуджуванням особистого самолюбства, повагою науки, поверховною смиренністю й т. ін., виховують гарячих агентів Католицтва.

Розглядаючи історію якого будь, сяк-так значного західньо-українського шляхетського роду, ми бачимо, що в першій половині XVII століття членів кожного з них навертають єзуїти не на Унію, а просто на Католицтво, і вони стають ревними оборонцями його. Очевидно, успіх єзуїтської пропаганди сильно піддержувала прилюдна опінія всієї шляхти, яку єзуїти ж підготовили, та яка сильно натискала на різнородних членів свого стану.

Сильно зрідлі ряди православної шляхти в половині XVII століття зазнають нового товчка, що до-решти відіпхнув цей стан від Православія: тоді доходить до повної сили виступ козацького стану. Козаки стоять за Православну Віру, але заразом вони стоять і за рівноправність станову, й рішуче протестують проти переважаючого становища, що його займає в Речі Посполитій шляхетський стан. Обидва ці мотиви тісно пов`язані з собою й раз-у-раз заявляються козаками. Коли козацька реакція перемогла за Хмельницького, то, при вказанім ставленні питання, православні шляхтичі мусіли вибирати одне з двох: або, лишившися вірними заповіту предків, відректися від своїх станових привілеїв, або, для збереження цих привілеїв, перейти на Католицтво. І з малими виїмками українські шляхтичі вибирали собі другий вихід, здавши релігійну боротьбу на інші стани.

5. Українські Церковні Братства повели боротьбу проти Унії

Але стани ці не ждали повного часу відпаду шляхтичів для того, щоб почати боронити свою Віру. Міщани й нижче Духовенство, при участі ще шляхти, скупчують свою боротьбу в Церковних Братствах. Братства позасновувано в багатьох західньо-українських містах іще перед повстанням церковної Унії. Зразу вони мали за завдання дбати про Православіє та збереження в чистоті християнської моральности, яка дуже потерпіла через те, що шляхтичі захопили вищі церковні посади. Патріярхи Костянтинопольсьтсі признали Братствам значення зберігачів чистоти церковної науки та християнської моральности, й забезпечили їх існування ставропігіяльними Грамотами, які звільняли церковні Братства від залежности від місцевих Ієрархів та піддавали їх просто й виключно владі тільки Патріархів.

Таким чином церковні Братства набули собі велику волю змагань, і, коли настав час боротьби проти Унії, вони стали найдіяльнішими й найенергічнішими її противниками. Тоді, коди православні шляхтичі пробували боронити свою справу промовами на сеймах і заведенням конституцій, що забезпечували волю совісти та Служби Божої, — Братства ревно взялися пояснювати своїм одновірцям правдиве значення релігійної новини, скріплювати в них любов до Віри.своїх предків, виступати проти уніатської та єзуїтської пропаганди, особливо в тих верствах суспільности, що по-свойому становищу стояли ближче до членів Братств.

Проти єзуїтських та василіанських шкіл вони позакладали свої братські школи; проти єзуїтської науки вони поклали свою науку, й виробили цілу полемічну літературу, що успішно відбивала хитро склеєні єзуїтськими казуїстами докази. Нарешті Церковні Братства мусіли боротися й з місцевими своїми Ієрархами, що прийняли Унію. Озброєні ставропігіяльними Грамотами, що забезпечували їм самостійність, Братства стали центрами оборони, недоступними для змагань уніатських Ієрархів. Обороняючи крок за кроком у кожній місцевості права своєї Церкви, Братства, правда, мусіли нераз уступати силі, — уніатські Єпископи відбирали від них церкви й манастирі, виганяли братчиків з їх громадських домів, відбирали братські маєтки й т. ін., але всі ці насильства вони могли робити тільки при допомозі польських адміністративних властей і польської воєнної сили.

Щодо морального впливу, то Братства тріюмфували, і що більше уніатська Ієрархія переслідувала їх, то більшою прихильністю вони користувалися, то марнішою та ненависнішою видавалася Унія в очах православного народу, тим менше вона могла рахувати «а можливість поширення дорогою переконання».

6. Українське козацтво однодушно стає проти Унії

У тому часі, коли міщани й Духовенство боролися з Унією, поєднавшися в Братства, в боротьбі бере участь іще один стан — козаки. Козацтво для оборони Православія — це та військова сила, якої не мали інші стани, без якої чисто моральна опозиція, під ударами страшних переслідувань грубої сили, могла вичерпати свої способи та пропасти в нерівній боротьбі з противниками, дисциплінованими й узброєними польською владою та всіма залежними від неї насильними способами.

Козацтво від самого початку появи Унії стає її рішучим противником, а гарячим оборонцем Православія. Країни, заселені козаками, це стале пристановище для членів Братств, духовних і простих людей, переслідуваних уніатами, або скомпрометованих діяльним спротивом Унії. Польська влада й шляхта, що хапалися насильних способів в релігійних оправах, мусіли подекуди здержувати, бодай у деяких українських країнах, свій запал проти козацької оборони, що і грозила їм раз-у-раз. І в ті історичні минути, коли козацтву вдавалося мати часовий успіх, вплив його на церковні справи був дуже великий.

7. Року 1620-го козаки відновлюють українську Ієрархію

Так, року 1620-го становищем, яке зайняло козацтво за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, Унії завдано рішучий удар обновою Православної Ієрархії, скасування якої було поки-що головним результатом змагань польської католицької партії. На запросини Конашевича Єрусалимський Патріярх Теофан висвятив нового православного Митрополита й Єпископів на ті катедри, яких Ієрархи перейшли на Унію. Таким чином православні вірні дістали знов Пастирів, і через це значення уніатської Ієрархії, з її мало-численними вірними, яка заперечувала право на Катедри православним Єпископам, було зведене до незавидного становища невдалої проби, і насильної, безуспішної, ніким непризнаної нахрапности.

Після цього, що більше росла козацька реакція, тим більше пропадала можливість настановити Унію в тих країнах, де мало верх козацтво. Врешті, через успішні змагання Хмельницького, польська влада му-сіла два рази (в договорах: Зборівськім 1649 р. та Гадяцькім 1658 р.) урочисто відректися Унії, бодай у тій частині України, що була заселена козаками, і лишити Православію запевнення неторкальности та волі Віри й Служби Божої на просторі всієї Речі посполитої.

Не обмежуючися на цих уступках, козаки в обох згаданих договорах присилували польський уряд признати представників православної Ієрархії політично рівноправними з Ієрархами Латинської Церкви й допустити їх у сенат Речіпосполитої. Та уряд, бувши в тяжкому положенні, годився на ці домагання проти своєї волі й бажання. Він уступив конечному домаганню козаків тільки з огляду на свою часову скруту, бо наперед був переконаний, що обіцянки його незбутні й неможливі.

Сильна польська клерикальна партія та зовсім уже тоді відданий їй шляхетський стан готові були радше знищити Державу, долю якої вони мали в своїх руках, аніж уступити в релігійній Справі або хоч на крок поступити назад, щодо католицького прозелітизму. Через це, очевидно, уступки влади мали значення тільки пустих обіцянок, і договори, зараз після їх складення, ломлено.

Ясна неможливість наладнання релігійних та соціяльних відносин у Речіпосполитій змусила козаків шукати забезпечення своїх прав поза її межами.

8. Унія кинула українців в руки Москви

Таким чином католицький і становий фанатизм польської суспільносте допомагав політичному приєднанню України до Росії. Тільки деяка нерішучість російської влади в половині XVII ст. була причиною, що справа цього з`єднання, та й сама справа існування церковної Унії, не були рішені дорешти ще тоді. Лише через цю нерішучість Річпоополита втратила тоді за свій прозелітизм (Прозелітизм — ревне навертання до нової віри – автор.) тільки незначну відносно частину української території, що належала до неї. Покориставшися лагідністю російської влади, уряд Речіпосполитої спекався біди уступкою лівого берега Дніпра. Та за те після Андрусівського договору 13 січня 1667 р. польська влада й суспільність рішилися завзято й непохитно перевести раз задуманий план у тій частині української території, що ще лишилася в їхніх руках.

Польсько-уніятський наступ на Православ’я

9. Польська влада постановила конче запровадити Унію на Правобережжі

 

Перевести ж цей план було тепер легше, аніж при кінці ХVІ-го століття. Внутрішній склад суспільства на українських землях значно змінився, і зміна ця вийшла не в користь Православію. Православна шляхта покатоличилася в першій половині XVII ст. до того, що в другій половині цього століття вже не багато шляхетських родів держалося Віри своїх предків. Вони творили незначну меншість на провінціяльних сеймиках, а в деяких країнах (напр. на Чорній Руси, на Поділлі) пропали майже зовсім.

Але не тільки шляхти не стало в рядах оборонців Православія, — козацтво, що лишилася на правім боці Дніпра, щезло так само швидко після Андрусівського договору 1667 р., і польська влада могла, нарешті, взятися за заведення Унії, не лякаючися грізної для неї узброеної оборони.. Церковну новину, яку були на якийсь час покинули та яка наткнулася на поважні перешкоди, польський уряд поставив тепер своїм державним завданням. І знов для шляхетської сусгаільности воно представляє широке поле діяльности, де шляхтичі стараються, — з повною цим разом безпекою для себе, — показати ревність у релігійнім прозелітизмі.

І тепер оборонцями Православія лишаються тільки ті стани, що займали найнекорисніше становище в Речі посполитій, не мали зовсім політичних прав і користали з горожанських прав в дуже обмеженім розмірі. Це були: православні Священики, міщани й селяни.

 

 

10. Польський сейм валить Православіє

 

Від Андрусівського договору 1667 р. ми бачимо різку зміну в характері польського праводавства, щодо волі Православної Віри: постанови сеймів, що забезпечували на початку століття цю волю, стримувалися від вирішення справи в половині століття, тепер висловлюються різко на користь Унії та при кожній можливій нагоді видають постанови, все більше й більше ворожі для Православія.

Першу таку постанову на користь Унії видав сейм 1667 р., цебто рівночасно з складенням Андрусівського договору; у цій постанові Духовенство «Релігії Грецької, що пробуває в Унії», увільнено навіки від усяких воєнних повинностей: «станцій, видачі провіянту, додаткових стаційних податків, днівок, підвод і воіх взагалі воєнних тягарів і кар».4) Це право, дане уніатському Духовенству, було тоді важною полегшею. Рівняючи, з одного боку, його права з католицьким Духовенством і шляхтою, воно лишало православне Духовенство на рівні оподаткованих станів: міщан і селян. З другого боку, воно було зв`язане з важними матеріяльними й моральними користями: повна відсутність дисципліни в польськім війську, самоволя шляхти, що входила в його склад, — робили станції неминучим джерелом знищення й безчисленних кривд для господаря. Шляхтичі, що ухвалили це право на сеймі, розуміли дуже добре його значення: при кожній нагоді вони відгороджували свої маєтки від воєнної повинності, і визволення від неї вважали одним із найважніших привілеїв свого стану.

 

 

11. Польські королі завзялися проти Православія

 

За цим першим кроком польські сейми стали видавати інші постанови, все більше й більше ворожі для Православія. Так, в умовах, що їх зберігати присягав кожний новий король, цебто в Pacta Conventa, заведений був розділ про Православіє. Цим розділом король зобов`язувався при першій можливості полагодити незгоди, «що повстали з роздвоєння людей Грецької Релігії» та при цьому обіцяв «маєтки й духовні посади Грецької Церкви не давати людям негідним (personis incapaciblus) й не дозволяти таким особам користати з них при відступленні».

Року 1669-го цей розділ потвердив присягою но-вовибраний король Михайло Вишневецький, і потім його заводили в «Pacta Conventa» і його наступників: Яна III та Августа II.5) Не зважаючи на трохи темне формулування розділу, не тяжко догадатися, що під «успокоєнням незгод» треба розуміти заведення Унії коштом Православ’я, а під «особами негідними» — православне Духовенство. Численні факти, зібрані в актових свідоцтвах, не полишають сумніву в тому, як розуміла формулу королівської присяги шляхетська суспільність, і яке поступування в релігійній справі наказувано королям, що іноді особисто, як Август II, хилилися до толерантності в Вірі та до пошани свободи совісти своїх підданих.

12. Польські закони направляють проти Православія

Одночасно з наведеним вище розділом у праводавство увійшла друга постанова, що дуже виразно визначувала погляд польських шляхтичів на «незгоди Грецької Релігії» 1668 року Генеральна Конфедерація, в руки якої в часі міжкоролів`я переходила праводавча влада» ухвалила такий закон: «Аріяни й відступники від Католицької Віри, що перейшли на іншу Віру» не повинні користати з опіки сеймових конституцій, Що забезпечують волю Віри… До аріян треба прикладати давніш видані про них права, на перше чие-небудь про це домагання; названих же вище відступників треба карати вигнанням із Батьківщини, коли провина їхня буде доказана судовою дорогою».6)

13. Польська влада б`є українську церковну душу

Ще різний характер мають постанови сейму 1676 року. На нім ухвалено знищити останнє забороло Православ’я, — Церковні Братства. Найважніший привілей Братств був у т. зв. Ставропігіальних Грамотах, дарованих їм різними часами Костянтинопольськими Патріархами. На основі цих Грамот Братства були незалежні від своїх місцевих Єпископів і Митрополитів, та піддавалися просто духовій владі Патріярха. Тепер, коли Єпископи могли або перейти на Унію, або бути заступленими уніатами з наказу короля, незалежність від них, що забезпечувала самостійність Братств у справах Віри, була для останніх питанням життя або смерти. Тепер ухвалено закона, яким заборонено Ставропігіяльним Братствам мати зносини з Патріярхом й давати на його рішення справи, що торкалися Віри. Братства мусіли піддатися місцевим Єпископам, а коли б не хотіли сповнити цього домагання, то мусіли віддати спірні релігійні питання на розсуд цивільних судів, — «Дело невиданное оть начала віков`ь», за словами Віденського Братства…7)

Крім цього, сейм ухвалив закона, яким заборонено православним усіх станів, — під загрозою кари смерти й конфіскати маєтків (sub poena colli et confiscationis bonorum), — виїджати заграницю Речіпосполитої або приїжджати з-заграниці. Старостам і комендантам пограничних кріпостей було поручено слідити за виповненням цього закону. Сейм мотивував свою постанову тим, що ніби-то православні «під претекстом справ, що торкаються релігійних інтересів Греко-Української Церкви, виїжджають заграницю до Кос-тянтинолольського Патріярха, і там повідомляють ворогів (турків) про стан справ в Речіпосполитій … бож Патріярх живе під владою ворога Хреста Господнього».

14. Тяжка заборона українцям зноситися зо своїм Патріярхом

Під цим фантастичним поводом була захована дуже поважна ціль, — заборона виїзду заграницю не. тільки переривала можливість зносин Церковних Братств з Патріярхом, — вона вела до знищення Православної Ієрархії. Маючи на думці знов розпочати справу встановлення церковної Унії, польська влада хотіла йти давньою дорогою, й починати справу переговорів з представниками вищої духовної Ієрархії Православної Церкви. Рахуючи на успішний хід цих переговорів, сейм забезпечував забороною виїзду православних заграницю та приїзду звідти не тільки розклад православної Ієрархії, але й взагалі знищення всього клиру. Коли православні Єпиокопй ще раз перейдуть на Унію, то, при відокремленні Православія в межах Речіпоспрлитої, неможливо буде відновити відпалу Ієрархію так, як це трапилося 50 літ перед тим, року 1620-го за Сагайдачного. Коли ж Православна Церква буде позбавлена Єпископів, то нікому буде висвячувати Священиків, і лишаться виключно ставленики уніатських Єпископів. Таким чином світські люди лишаться без Духовенства і церков, і, хоч-не-хоч, перейдуть на Унію.

Що наведена вище ухвала сейму була початком вказаного плану, доказали дальші події. Зараз після цього сейму польська влада ввійшла в переговори з православними Єпископами, а через 3 роки вже скликала в справах Унії Люблінський З`їзд.

Брат на брата

15. Зрадницькі плани Йосипа Шумлянського

Не мажемо означити докладно, коли саме польська влада почала переговори з Єпископами, але ясно, що ця справа була в зв`язку з ухвалою сейму. Уже в дальшім 1667 р. вона дала деякі плоди, — серед православних Ієрархів знайшлися люди, готові, — задля поліпшення свого особистого становища й набуття влади, — повторити штучку Потія й Терлецького. Головним провідником нової комбінації являється львівський православний Єпископ, — Йосип Шумлянський, коло якого гуртується невеличкий кружок духовних і світських людей, готових поділяти з ним і відступництво, й нагороду.

Із збережених документів ми можемо вказати не тільки особистий склад цього гуртка, але й ті нагороди, яких добивалися його члени за згоду прийняти Унію. Крім Шумлянського, ми знаходимо тут імена: Інокентія Винницького, нареченого Єпископа Переми-ського, який домагався, щоб після прийняття Унії польська влада признала його уніатським Перемись-ким Єпископом, скинувши з цієї Катедри уніата Івана Малаховського. Далі, заявив згоду на Унію ігумен Ліснянського Манастиря, СильвестерТваровський, домагаючися за дану згоду багатої Овруцької Архимандрії. Унівський Архимандрит Варлаам Шептицький теж дав згоду на Унію, під умовою отримання вікаріятства Холмської Єпархії. Врешті деякі світські люди (п`ятеро), по більшості міщани, члени православних Братств: Василій Корендович, Жураковський, Мокрицький, Кручкевич і Тарнавський зобов`язувалися прийняти Унію та намовляти до того інших, але під умовою, що уряд дасть їм на сеймі дипломи на шляхетство.

Уже в 1677 р. Шумлянський іменем усього кружка звернувся до папського Нунція з заявою готовности прийняти Унію, та заразом подав проєкта з домаганням тих уступок та нагород, яких добивалися члени кружка за свій уділ у справі відновлення Унії. Згадуючи про домагання своїх товаришів, Шумлянський, очевидно, не забув і про себе: він домагався, щоб у його руки віддано, не зважаючи на уніатського Митрополита Киприяна Жоховського, всі маєтки, що належали до Київської Митрополії, та крім цього, щоб йому признано маєтки, як Львівському Єпископові, і щоб папа призначив йому від себе окрему грошеву пенсію; крім цього він домагався посади Києво-Печерського Архимандрита, цебто доходів з маїєтків Києво-Печерської Лаври, що лишилися в межах. Речіпосполитої.

Щодо способів розповсюдження Унії, то Шумлянський вказував на конечність поступовання, по змозі, осторожного й тихого. Між іншим він радив, щоб латинські духовні не показувалися, бодай на початку, в православних церквах, прилучених до Унії, щоб не було народнього розруху. Щоб збільшити дисципліну уніатської Церкви, треба піддати Єпископам Василіянські Манартирі, якими завідував окремий Прото-рхимандрит. І щоб парафіяльних православних Священиків звільнювати під претекстом недодержання ними канонічних правил, не зразу, але мало-по-малу обсаджувати порожні місця певними до Унії людьми.8)

Пропозицію й проект Шумлянського закомуніковано королеві, і той постановив використати їх для остаточного встановлення Унії. Не знаємо, чи це Шумлянський збільшив поняття про вплив свого кружка, чи сам король надав йому незвичайне значення. Досить того, що він задумав зараз же взятися за справу, поминувши навіть ту осторожність, яку радив сам Шумлянський.

16. Король наказує з`їхатися на Люблинський З`їзд

В осени 1679 р. оповіщено королівський універсал до Духовенства й світських людей, як православних, так і уніатів: король вимагав, щоб вони приїхали 24 січня 1680 р. на врочистий З`їзд до Люблина, щоб покінчити на публічних зборах справу релігійної незгоди. Окремі запрошення розіслано вищим духовним, урядникам та Ставропігіяльним Братствам.9) Очевидно, король думав, що Шумлянський досить приготовив православних, і надіявся, що на З`їзді вони без протесту приймуть Унію. Через це король і повідомлені ним уніати старалися надати З`їздові по змозі якнай-врочистішу обстанову,

17. Повний провал Люблинського З`їзду

Тим часом факти не виправдали їх надій. Православне Духовенство й Братства не тільки не годилися прийняти Унію, але й не підозрівали існування вигадки Шумлянського, і прочуваючи щось недобре, не появилися на З`їзді. Із списку присутніх людей, якого склав уніатський Митрополит Жоховський, дізнаємось, що на З`їзді з православного Духовенства не було ні одного Єпископа. Появився тільки намісник Могилівського Манастиря, Волчацький, в товаристві кількох Священиків, і то виключно з осторожности, щоб не накликати на православних відповідальности за непослух королівському наказові.10) уніатське Духовенство, що з`їхалося в великій скількості до Люблина, урочисто відкрило З`їзд, не звертаючи уваги на неприсутність православних, але ревність його спинено: в сам день відкриття З`їзду отримано листи від короля й папського Нунція, що заставили уніатів роз`їхатися додому. Король під різними причинами наказував З`їздові перенести його засідання до Варшави, а папський Нунцій забороняв католикам і уніатам починати з православними публічну суперечку за Віру.11)

18. Протиунійна українська Луцька делегація до короля

Така швидка зміна в погляді короля на значення З`їзду сталася через те, що він нарешті зрозумів помилку, яка виходила з його поспіху й розголосу, якого він надав цій справі в надії на легкий успіх. З цієї помилки вивели його факти, які не дозволяли сумніватися в їх значенні: православні не тільки не появилися на З`їзді, але встигли представити королеві справу в правдивім її освітленні. Це останнє зробили депутати Луцького православного Братства. Слухаючи королівського наказу, луцькі братчики вибрали з-поміж себе депутацію, але вони дали депутатам, під -присягою, інструкцію, яка не допускала й думки про злуку з Унією. Депутати присягли, що вони будуть змагати з усіх сил «до збереження цілости Церкви Святої Східньої, що слухає чотирьох східніх Патріярхів, і що вони, — не лакомлячися ані на ласку, ані на обіцянки, ані подарки, не уступаючи навіть страхові кари смерти, — будуть боронити всі Догми й обряди, від великого до малого, нічого не додаючи ані не пропускаючи, в тій формі, в якій вони встановлені в Православній Церкві й виложені в інструкції, складеній Братством».

Депутатами вибрано найвизначніших членів Братства: князя Вацлава Четвертинського, брата в первих православного луцького Єпископа, а потім Київського Митрополита Гедеона Четвертинського; Брацлавського підстолія Данила БраткОвського (покараного на смерть 22 роки після того за вірність Православію), та Київського чашника Андрія Гулевича. Інструкцію для них підписало 35 православних волинських шляхтичів.12)

Ці підписи, та й сам склад депутації, ручили за те, що вона буде допущена до короля. Депутати з цього й скористали: замість їхати до Люблина, вони поїхали до Варшави, показали королю свою інструкцію та заявили іменем Братства і взагалі православних світських людей, що, без зносин з Царгородським Патріярхом і без його участи, православним годі й подумати про які небудь полагодження в справах Віри.

19. Переляк відступника Шумлянського

Тим часом, коли луцькі братчики вказували королеві на несподівану для нього перешкоду, той кружок, що на нього він покладав усі надії, не в силі був піддержати задуману справу на З`їзді. Між тим, що з`явилися на З`їзді, не бачимо не тільки імени Шумлянського, але й жодного з його товаришів. Появитися на З`їзді не могли вони з багатьох причин: Шумлянський, пропонуючи Нунцієві свого проєкта поширення Унії, не ховав, що справу треба вести тайно так, щоб православні не завважали ступневого переходу Духовенства на Унію. Тим часом на З`їзді пропоновано перехід публічний і врочистий, що, очевидно, мусіло не тільки пошкодити всякому успіхові заходів, але й виказати раз на все православним тих осіб у їхній церковній Ієрархії, що схилялися на бік Унії, — таким чином відразу падало світло на ту мутну воду, в якій задумував пробувати й Шумлянський. Крім цього, показавши свої заміри на З`їзді, Шумлянський і Винницький мусіли відразу стати в ворожі відносини до деяких членів уніатської Ієрархії: вимагані ними нагороди можна було їм дати тільки зо шкодою уніатам, — Митрополитові Жоховському та Єпископові Малаховському, а ці останні не думали віддавати без бою свої маєтки, і, почувши про проект Шумлянського, дивилися вороже й з затривоженням на його заходи.13)

Предложення кружка Шумлянського вплинули таки мабуть на папського Нунція та на короля, і примусили перервати засідання Люблинського З`їзду та зректися заміру переводити справу Унії публічно.

20. Широке поле нових підступів Шумлянського

Зате для тайних інтриг відкрилося широке поле, і тут Шумлянський міг розвинути свої здібності. Шумлянський, довго пробуваючи в резиденції короля, — в Яворові, встиг переконати його* про здатність свого плану, і навіть здобути прихильність і піддержку Собєского в справах, в яких могли вийти в нього непорозуміння з уніатською Ієрархією. В осени 1680 року Шумлянський сповістив `Митрополита Жоховського про те, що він говорив довго з королем про всі ці справи, й здобув його повну похвалу; при цьому натякав на те, що король висловив невдоволення Жоховським «в тих випадках, де думки останнього могли спиняти втихомирення».14)

Налагодивши таким способом справи, Йосип Шумлянський, Інокентій Винницький, Варлаам Шептицький і Сильвестер Тваровський з`їхалися на початку 1681 р. в Варшаві, і в присутности папського Нунція прийняли Унію; тут же вони полагодили непорозуміння з представниками уніатської Ієрархії та запевнили собі піддержку польської влади.

Щоб підсилити поширення Унії, Шумлянський, разом з уніатським Митрополитом Жоховським, уложили нового проєкта, якого й подали польському урядові. В цьому новому проекті, знаному під назвою «Modi concordiae ecclesiarum» (способи до злуки Церков), авторі його домагалися, щоб польська влада не тільки потвердила всі права й привілеї, даровані унія-там давніше, але й щоб зрівняла права уніатського Духовенства з католицьким.

Домагалися також місця в Сенаті та Трибуналах для уніатських Єпископів, домагалися участи уніатського Духовенства в сеймиках, непідлеглости уніатів в справах Віри світським судам, і т. ін.

Цю Записку й проєкта, якого перед тим уложив Шумлянський, розглянула окрема, призначена королем, польська комісія, і виложені в них домагання були майже всі вволені, крім таких прав, роздача яких належала до сейму, але про задоволення яких король зобов`язався подбати на найближчому сеймі. Усі інші пункти обох проектів прийняли та потвердили і король і сенатори.15)

21. Зрадницькі задуми Шумлянського приймає польський уряд

Нарешті, Шумлянський подав урядові Записку, в якій докладно була виложена програма дальшого розповсюдження Унії. Головною умовою цієї програми була таємність: Шумлянський домагався, щоб акт прийняття Унії ним та його помічниками зберігався в архіві, і щоб його ні якому разі не оприлюднювано.

А конечність тайни він мотивував такими мотивами: нижче Духовенство, православні шляхтичі й Церковні Братства зараз злучаться в усіх Єпархіях для виступу против Унії, і будуть противитися їй до самого краю, — вони можуть шукати піддержки й опіки в заграничних держав, Духовенство буде на сповіді укріпляти в Вірі світських людей, а в крайності православні будуть тікати за межі Речіпосполитої навіть у Туреччину, «бо вони будуть воліти осісти під тиранським ярмом турків, користаючи там з волі Віри». А польська влада не знайде способів на розповсюдження Унії, бо при зростаючім роздражненні нічого буде й думати про миролюбне переконання, а на насильство тяжко тепер було б покладатися серед воєнного часу і при загальній солідарности всіх православних. Таким чином, на думку Шумлянського, справа, при оприлюдненні ЇЇ, могла б скінчитися тільки винищенням пастирів-уніятів.

Ось цьому й радив Шумлянський злуку таїти, а тим часом уживати інших способів: рівняти в усіх правах уніатське Духовенство з католицьким, і потвердити це зрівняння сеймовою конституцією, назначати часті собори й з`їзди для уніатського Духовенства, і, ніби то ігноруючи різницю між Православієм та Унією, присутність на з`їздах робити обов`язковою для православних духовних, під загрозою позбавлення посад за неприсутність.

Далі, — переслідувати Духовенство, що не згодиться прийняти Унію, адміністративно: позбавляти їх посад і прикладати до них закони, ухвалені для бунтівників. Нарешті, ужити всіх старань на те, щоб навернути на Унію православних шляхтичів і видатніших людей із православних Братств.16)

22. Таємне переслідування польською владою православних українців

Польський уряд прийняв цю програму цілковито, і від 1681 р. протягом 30 років ворожі заходи проти Православія йдуть по цьому нарисованому плану. Православіє, що протягом XVII ст. успішно видержало сильний уніатський натиск, тепер підпадає під далеко небезпечніший напад. Вороги прикривають свої заходи тайною, недосказами, свідомим незрозумінням термінів, неясністю становища осіб та партій. Вони не домагаються згоди на Унію, і тим не дають можливостi публічного протесту, — боротьба роздроблюється на безконечний ряд окремих, пригод і окремих польських адміністративних переслідувань та заохот. Але й тут і там не показується їх головна причина: згода або незгода на Унію, — противно, вона старанно прикрита, побічними обставинами, особистими спонуками, домаганями канонічного права й т. ін. Православні Єпископи й Духовенство, що прийняли тайно Унію, ховають своє відступництво й домагаються послуху від Духовенства й вірних іменем польської влади, яку вони отримали від Православної Церкви. Тих, що їх не слухають, вони судять, скидають із становищ не за незгоду в справах Віри, а за непослух владі, установленій Православною Церквою. Польський уряд і польська шляхта діяльно допомагають цим фальшивим пастирям, і пояснюють свої вчинки, в разі жалоб покривджених або вмішування російського уряду, тим, що вони не тільки не переслідують Православія, але, навпаки, змагають до заведення ладу й скріплення церковної влади в Православній Церкві на прохання православних Пастирів.

Фарисейство вкорінюється до того, що всі нібито забувають різницю між уніатами й православними, і назви: унія, діз`унія, схизма, зовсім пропадають з адміністративного польського лексикону майже до половини XVIII століття. Центральна польська влада й другорядні польські влади, як Трибунали та Гродські суди, шляхтичі та їхні управителі знають тільки те, що є Пресвітери й світські люди „ritus graeci” але різниць у тих, що належать до цієї Віри, не бачать. В численних документах того часу не має можливости вирішити, коли річ іде про православне, а коли про уніатське Духовенство, і тільки по переслідуваннях і образах, що сипалися на одних, а ласках, що були щедро роздавані другим, ми можемо догадуватися безупинної, замаскованої роботи на користь Унії.

23. Підступне нищення української православної Ієрархії

Спустивши в цей спосіб завісу на свої вчинки, прихильники Унії взялися без перепон за саму справу, без страху широких виступів з боку православних, ані заступництва за них Росії, — а навпаки, це останнє вони зуміли повернути на свою користь і вжити, як спосіб знищення православної Ієрархії. В Московському договорі, що Польща підписала з Росією в 1687 році, польська влада зобов`язалася не дотикати православних Єпископій: Луцької, Галицької, Перемиської, Львівської й Білоруської.

Але справа цих Єпископських Катедр ясно йшла за прийнятим планом, бо чотири з них були вже в руках тайних уніатів: Львівською й злученою з нею Галицькою управляв Йосип Шумлянський, Перемиську віддано Інокентію Винницькому, Луцька — після вибору князя Гедеона Четвертинського Митрополитом Київським р. 1685-го — дісталася братові Йосипа Шумлянського, Афанасієві. Лишилася одна далека Білоруська Єпархія, якій судилося, правда, з довгими перервами, проіснувати до самого упадку Речіпосполитої. Та Єпископи Білоруські не були в стані вести справи Православної Церкви на всьому просторі Литовсько-українських земель, тим більше, що наткнулися тут на переїіікоду з боку православної Київської Митрополії, що не признавала Білоруським Єпископам влади навіть над найближчою їм територією, як це будемо бачити в оповіданні про Білоруського Єпископа, князя Сильвестра Четвертинського.

Знищивши отак Ієрархію та зайнявши її Єпархії, як православні, тайні уніати скористали й з другої точки московського договору. В цьому пункті Київ віддано навіки Росії, — значить, Православний Митрополит мусів жити поза межами Речіпосполитої й піддатися владі Московського Патріярха. З цього скористали ніби то прихильники старовини, — уніатські інтриганти: буцім то виступаючи проти залежности Київської Церкви від Патріярха Костянтиноиольського, фальшиві православні Єпископи стали домагатися свого відокремлення від Київського Митрополита та установлення окремого духовного Архипастиря.

Але, не бажаючи, з другого боку, займати права уніатського Митрополита, що також претендував на титул Митрополита Київського, вони обмежилися іменуванням окремого ніби то для православних «Адміністратора Київської Митрополії», і це становище дано, згідно з давньою обіцянкою, Йосипові Шумлянському. Уже перед тим він дістав від короля диплома на Києво-Печерського Архимандрита та багаті маєтки, що належали Київським Митрополитам та Києво-Печерській Лаврі, що лишилися в межах Речіпосполитої. Він користав з них до своєї смерти (1708 р.), і передав їх у руки своїх наступників по Катедрі, — вже явних уніатів.17)

24. Шумлянський ґрасує, вдаючи православного

Запевнивши собі владу над православним Духовенством, що було в межах Речіпосполитої, Йосип Шумлянський взявся за заведення Унії, згідно зо своїм накресленим планом. Він видавав себе й далі за православного, запевнював про це письменно і Костянтинопольського Патріярха, і російську владу, і випрошував у них допомоги, щоб заборонити Київським Митрополитам вмішуватися до управи Православної Церкви в межах Речіпосполитої, бо з волі польської влади цю справу йому доручено.

Заразом він, з другого боку, змагав з усіх сил до того, щоб розірвати всякий зв`язок між підданим йому православним Духовенством та Київською Митрополією: він звернувся Окружним Посланням до шляхти, просячі в них допомогти йому й присилувати Священиків, що займали Парафії в їхніх селах, признати владу Шумлянського та піддатися розпорядженням іменованих ним намісників.18)

Усіх Священиків та ченців, що були вірні Києву та не хотіли піддатися владі Шумлянського, він проклинав, тягнув до суду, замикав по тюрмах, позбавляв Парафій та конфіскував їхні маєтки. Намісники його їздили по Парафіях, відбирали від Священиків Антимінси й Св. Миро, видані Київськими Митрополитами, й віддавали їх Шумлянському, а той публічно над ними знущався й плював на них … Замість відібраних речей намісники видавали нові, збираючи з цієї нагоди окрему грошеву заплату.19)

25. Польська влада обома руками допомагає Шумлянському

В свойому поступованні Шумлянський мав дуже діяльну допомогу від польського уряду, що раз-у-раз підпирав його своїми адміністративними розпорядженнями, і гарячу прихильність й підтримку від польської шляхти. Польська влада, ніби то стараючися завести порядок в Ієрархії Православної Церкви, ніби не розуміючи правдивого значення діяльности Шумлянського, піддержувала його розпорядження всіма можливими способами в тих країнах, де більшість населення була ще православна. Рівночасно з цим вона хапалася за рішучі способи на користь Унії й задля викорінення Православія там, де обставини видавалися корисними для їхніх цілей.

26. Беззаконна справа Овруцької Архимандрії

Король почав роздавати церковні посади й маєтки, що були в його руках, виключно тим особам, про яких прихильність до Унії запевняв його Шумлянський, — в актових свідоцтвах ми можемо вказати разючий приклад такого поступовання. Року 1681-го ба-і ату Овруцьку Архимандрію король віддав приятелеві Шумлянського, Сильвестру Тваровському, не зважаючи на те, що братія й світські «православні вибрали Овруцьким Архимандритом ченця, вірного Православію, Інокентія Манастирського. Манастирський рішив не допускати Тваровського до посади, але король звернув поважну увагу на цю справу: проти Манастирського, під приводом приватних позвів, розпочато юридичне переслідування, при чому появилися погрози про його особисту безпеку, і той був змушений втікати до Києва.

Після цього король звернувся з грізним універсалом до православних шляхтичів воєвідств: Київського, Брацлавського та Чернігівського, наказуючи їм не вмішуватися в справу Овруцької Архимандрії й не піддержувати Манастирського, грозячи в противному разі оголосити неслухняних ворогами батьківщини й стягнути з кожного з них кару в 50,000 злотих.

Заразом король послав листа до Києво-Печерського Архимандрита, Інокентія Гізеля, домагаючися видачі церковних знарядів, одежі, документів та «каси, що належали до Овруцької Архимандрії, й були вивезені Манастирським до Києва, та потягнення останнього до судової відповідальности за ніби то безправне присвоєння звання Овруцького Архимадрита. А тим часом, очікуючи кінця цієї справи, король доповнив доходи Тваровського привілеєм, що дозволяв йому вести безмитну торгівлю сіллю в межах Речіпосполитої.20)

Після смерти Тваровського король, на рекомендацію Шумлянського, передав Овруцьку Архимандрію світській людині, — Климентію Домарадзкому, не зважаючи на те, що, за тодішніми законами, він не мав права займати вище церковне становище, бо не належав до шляхетського стану. Та проте Домарадз-кий був висвячений на Пресвітера Шумлянським, і зайняв Архимандрію, — про вибір його братією цим разом не було й мови .. .21)

27. .Польський уряд грабує українське православне майно й передає його уніатам

Роздаючи вищі духовні посади прихильникам Унії, влада дбала не менше й про те, щоб вони були, по змозі, ліпше забезпечені доходами й маєтками, а з другого боку майно, що належало до православного Духовенства та до Манастирів, було конфісковуване при кожній нагоді. Уже вище показано перехід маєтків Київської Митрополії та Києво-Печерської Лаври в руки Шумлянського. Цей факт був далеко не одиноким випадком, — основуючися на тому самому поводі, цебто вказуючи на уступку трактатом Києва Росії навіки, польський уряд, зараз після закінчення переговорів, заявив, що він вважає всі маєтки Київських Манастирів, які лишилися в межах Речіпосполитої, вакантними, і почав їх роздавати так, як сам хотів, різним особам та установам. Більшість цих маєтків передано уніатам, інші подаровано окремими привілеями шляхтичам, а врешті ці останні захопили багато манастирських маєтків без усяких грамот й задержали їх в свойому володінні, при чому шляхтичі звертали мало уваги на те, чи цей маєток належав до якого Київського Манастиря, чи до такого, що лишився в межах Речіпосполитої. Таким способом то дорогою польських адміністративних розпоряджень, а то просто захопленням, в руки уніатського Духовенства й шляхтичів-католиків перейшли багаті маєтки, що належали До Манастирів: Києво-Михайлівського, Київського Пустинно-Миколаївського, Київського Братського, Межигірського, Дерманського, Лубенського і т. ін.22) При цьому ясний був замір польського уряду: здавити православне Духовенство матеріяльно, а заразом заманити його до Унії тими багатими маєтками, що їх давали уніатам.

28. Насильне захоплення українських православних церков у Кам`янці

Поступаючи адміністративно дуже рішуче в окремих випадках, польський уряд не забував і про загальні правні постанови, що тягли до тої самої ціли. Так, на сеймі 1699 р. видано два нові закони, що мали. сліди виразно ворожого відношення до Православія. На цім же сеймі потверджено всі привілеї, подаровані давніше уніатам, і, крім цього, видано новий закон, який заявляв, що тільки «міщани, правдиві уніати, виключно спосібні займати виборні магістратські посади», від яких православних виключалося.

На цім же сеймі урядники Речіпосполитої розповідали про лад Поділля, поверненого Турцією на підставі Карловицького трактату, і при цій нагоді, означуючи право цього воєвідства, сейм ухвалив закона, яким православним заборонено осідати в Кам`янці, нарівні з жидами.. .23) Сповняючи цю сеймову постанову, комісія, визначена королем для відбору міста, запечатала всі православні церкви, а одну з них, церкву Св. Івана, передала уніатам …

При цій нагоді вийшла сутичка комісарів з Шумлянським: останній, не чекаючи комісії, явився швидче, ніж її члени, до Кам`янця в супроводі свого надворного відділу, і почав відбирати православні церкви під своє управління. Але зараз за ним приїхали комісарі, і, не знаючи про існування його угоди з польським урядом, заявили, що його поступки безправні, й присилували його забратися, грозячи, в противному разі, ужити військової сили. Після цього вони вирішили віддати справу на вирішення сейму й потягнути Шумлянського до відповідальності! перед воєнним судом, як нарушителя безпеки кріпости. Звичайно, після вияснення, ревність комісарів втихомирилася, й церкви таки передано Шумлянському, якому грозив би розстріл, коли б показалося, що він дійсно православний…24)

29. Польська шляхта знущається над православними українцями, змушуючи їх до Унії

Та хоч і які ворожі були Православію всі ці польські адміністративні розпорядження та законодавчі постанови польського уряду, але вони дають тільки слабе поняття про те гірке положення, в якому Православна Церква знаходилася в Речіпосполитій в останній четвертині ХVІІ-го століття. Найболючиші й нестерпні переслідування мусіли витерпіти православне Духовенство та світські люди від шляхтичів, які старалися, наввипередки один перед одним, заявити свій релігійний прозелітизм. При тих державних порядках, що визначали Річпосполиту, при необмеженій велико-можності шляхетського стану, при недостачі виконної влади та поліційних інституцій, та при тому низькому поземі освіти, на якому стояла тоді маса шляхетського стану, релігійна ревність могла проявитися тільки в одній з тих форм фанатичного самодурства та гидкого насильства, серед якого мало-по-малу розкладалася шляхетська суспільність протягом двох останніх століть існування Речіпосполитої.

Тяжке було становище православних, коли вони стали метою для шляхетської самоволі, а становище їх було тим важче, що гніт з боку шляхтичів, хоч і загальний, але не виходив із остро означеної програми, не був однорідний, і, таким чином, не давав можливости вгадати наперед небезпеку, яка грозила кожного окремого разу, ані не давав взятися за певне, означене поступовання для того, щоб втекти від цієї небезпеки, або їй спротивитися. В кожній місцевості доля православного Священика та його парафіян залежала від настрою духа, примхи або користолюбства властителя села чи містечка. Але, укоськавши шляхтича, православні далеко ще не були безпечні: шляхтич сусід, партія мандрівних жовнірів, ксьондз найближчого католицького костела, а часом просто проїжджий шляхтич раптом захоплювалися фанатичною ревністю, і, мов раптова буря, вдаряли на нещасну Парафію. Поступки ж, якими виявлялася ця ревність, не вдовольняли вимог найелементарнішої моральности. Серед величезної купи актових свідоцтв, що потверджують усе вище сказане, вкажемо деякі приклади, щоб дати ясну характеристику становища, в якому знаходилася Православна Церква в той час.

30. Грабіж українського православного церковного майна

У значній частині нападів нагінка шляхтичів на Православіє, крім релігійного фанатизму, була спонукана користолюбством. Грабіж церковного майна, захоплення земель церковних або присвоєння собі майна, що належить до православного Духовенства, було немаловажним мотивом, що підводив шляхтичів на спасенні, на їх думку, подвиги. Усі вони були не від того, щоб пов`язати миле з корисним, і, нищучи «схизму», збільшити коштом її своє майно, прикривши грабіж побожним поводом.

Так, напр., шляхтичі, що жили близько Києва, не вдоволилися частиною маєтків Київських Манастирів, які дісталися їм на підставі королівських привілеїв, — вони, ніби паралізуючи вплив Київського Духовенства, набігали на маєтки, що лишилися ще нероздані або лежали за межами Речіпосполитої, й чинили всякі можливі насильства: грабили манастирське майно, калічили й били ченців, церковників, манастирських селян і т. ін. Зо списку кривд, що їх зробили сумежні шляхтичі Києво-Братському Манастиреві, дізнаємось, що протягом 30 літ (1727-1757) сумежні шляхтичі нападали більш як 20 раз через межу на маєтки, які належали до цього Манастиря, і виробляли в них всякі можливі галабурди.25)

Один із таких нападів докладно описаний в жалобі ігумена Київського Кирилівського Манастиря, Євстратія Самборовича. З цієї жалоби довідуємося, що в 1713 році шляхтич Олександер Щеневський, узброївши значну ватагу людей і покликавши сусіда, Олександра Шумлянського, також з узброєною товпою слуг і селян, пішов у похід на село Андріївку, що належало до Кирилівського Манастиря. Появившися вдосвіта, спільники вбігли в село й почали рубати та стріляти всіх, кого здибали, тяжко поранили ченця Бонькевича, порубали манастирських слуг і заграбили все рухоме майно манастирське й манастирських селян…26)

Коли з цих фактів видно, що ані російська границя, ані опіка російської влади не могли здержати буйних польських шляхтичів, то останні, очевидно, ще менше здержувалися в межах Речіпосполитої. Тут граблення православних Церков і Духовенства та захоплення церковної землі найзвичайніша подія.

Так, напр., жовніри панцирного відділу нападають вночі на церкву в селі Хлуп`янах, вибивають у ній двері, й виносять із неї не тільки церковне майно, але й приватне, зложене в церкві парафіянами для більшої певности.27) Шляхтичі Гуляницькі й Мінцовські захоплюють, без усякого права, майно, записане в заповіті Кременецькому Братству, і обертають його на свою особие-ту користь.28)

Частіш, ніж інше майно, захоплюють шляхтичі землі церковні й манастирські. Знаходимо жалобу ігумена Білостоцького Манастйря (на Волині), Теодосія Подольського, на шляхтича Шимона Жабокрицького за те, що він присвоїв собі землі, здавна належні до манастйря, і, коли зустрів ченців або манастирських слуг на тих землях, то стріляв у них, рубав шаблею й побивав їх тяжко; після цього він захопив манастирський млин і заявив ченцям, що коли будуть противитися, то він буде стріляти в них при кожній зустрічі.29)

У другого Волинського манастиря, Перекальського, землі відняли шляхтичі Чеконські. Коли Ігумен пішов орати своє поле, то туди ж приїхала Чеконська, наказала слугам прогнати плуг манастирськйй, а сама, вискочивши з повозу, почала бити Ігумена, і вхопила його за бороду.30)

В Овручі Домініканські ченці присвоїли собі не тільки орні землі, які належали до православного манастиря, але наказали обгородити, прилучуючи до свого грунту, місця, що належали до манастиря в самому місті, і в цім числі й місце, на якому була побудована православна церква, — при цьому, як звичайно, грабовано рухоме майно й ображувано особи.31)

В Острозі ґродський староста Лєдуховський відняв у православної церкви Св. Миколая землі, записані їй ще в XIV столітті князем Данилом і княгинею Василисою Острозькими, і наказав вирубати ліс, що належав до тієї ж церкви. Коли Протоєрей Терпиловський звернувся до нього за поясненнями і вказав на свої права, то Лєдуховський, не заперечуючи останніх, відповів: «Я можу відняти в церкви те, що їй дарували мої попередники».32)

В околиці Острога властитель села Загаєць, польський шляхтич Блєндовскі відняв землі від Загаець-кого Манастиря, що були подаровані йому його осно-вателькою, Регіною Боготівною Ярмолинською. Він наказав знищити межі й межові знаки, які відділяли ці землі від його власних, вирубав манастирськйй ліс і захопив риболовство, грозячи ченцям, що поб`є їх, коли будуть спротивлятися.33)

У містечку Брагині церковні землі, що були колись записані в користь церкви Св. Миколая князями Вишневецькими, захопив властитель сусіднього села Глухович, шляхтич Шукшта. А коли голова, Священик Яким Давидович, появився на своє поле, то Шукшта послав туди ж, із товпою слуг, Священика свого села, уніата Бернацького. Цей напав на Давидовича, звалив його на землю, катував всіляко, виривав волосся й бороду, та й прогнав із церковного поля.. .34)

31. Грабіж особистого майна українських православних Священиків

Ще частіш попадаються факти найбезцеремоннішого грабіжу особистого майна православних Священиків: польські шляхтичі-дідичі відбирають хліб, худобу, брички, коней, одежу, і взагалі всяке рухоме майно то вбігаючи в доми Священиків, то нападаючи на них при зустрічі на дорозі. На всякі домагання повернути награбоване, вони відповідають погрозами, образами, бійкою.35)

Іноді відділ мандрівних жовнірів, думаючи, що в домі православного Священика можна знайти наживу, вбігає до хати з голими шаблями, грабить усе, що попадається під руку, решту нищить, домашніх б`є і калічить, і, сповнивши подвиґ, спокійно йде вдальшу дорогу…36)

32. Знущання польських фанатиків над українськими православними Священиками

А втім, користолюбиві цілі не були виключним мотивом, що спонукував шляхту до переслідування православного Духовенства. Ми знаходимо ще більше випадків образи й кривди православного Духовенства, без бажання захолити його майно. У цих випадках діє вже чистий релігійний фанатизм, що вбирався в форми, відповідні моральному й духовому поземові того оточення, де він проявлявся.

За основним принципом кожної аристократичної суспільности члени її признають право суду й вільного поступовання тільки для членів свого стану. Всяка незгода станів нижчих з думкою стану упривілейованого в очах останнього — безправство, і коли аристократичний стан не здержується іншими суспільними елементами, то він готовий всіма способами змагати до знищення цієї незгоди й заведення в кожній справі свого способу думання дорогою насильства. Змішуючи й утотожнюючи навмисне й ненавмисне інтереси свого стану з інтересами всієї суспільности й Держави, долю якої йому повелося заходити в свої руки, аристократичний стан все готовий признати за ворогів суспільного порядку й спокою тих людей, інституції чи стани, що не коряться без спротиву всім домаганням пануючої класи. Вона готова переслідувати їх, як ворогів Батьківщини, як людей, що не мають права користати з опіки закону. Коли при цьому маса пануючого стану стоїть на малім ступені цивілізації й розвою, то переслідування приходить з усякими прикметами особистої самоволі й нерозуміння примітивних правил пошани до людини.

На такім саме ступені розвою знаходився власне шляхетський стан в Речіпосполитій того часу, коли незгода в релігійних справах, викликана Унією, спонукала його спрямувати переслідування проти православних. Жоден польський шляхтич не допускав можливости, щоб люди нешляхетського походження могли говорити про справи, що торкалися хоч би тільки власної совісти, інакше, як говорили шляхтичі по сеймиках. Виступи проти Унії, що її хвалив і піддержував польський шляхетський стан, кожний шляхтич уважав безправством, бунтом, і вважав, що з кожним православним можна поступати, як з особами, що стоять поза правом.

Не дивно, коли ми читаємо в актах безчисленну скількість свідоцтв про жахливі варварські поступки, не викликані, очевидно, жодною причиною, і жертвами яких були завжди православні, а особливо духовні особи… Ці поступки, що повторювалися на просторі великої території й протягом довгого часу, не виходили з добре обдуманого плану поступовання, — вони мали далеко міцнішу основу, в усім внутрішнім складі Речіпосполитої, в повноправності шляхти, в її слабім освітнім розвою та в повнім на неї впливі єзуїтського ордену.

33. Як польські дідичі запроваджували Унію

I тому факти, що виходили з такого положення, представляють найсумніший образ. Кожному православному, особливо духовній особі, щохвилини грозила небезпека нелюдських образ і кривд. Зустрічався польський шляхтич із Священиком на ринку в місті, він під першим-ліпшим поводом, або навіть і без нього, зачинав сварку й бив його публічно …

Як побачив шляхтич, що Священик розмовляє з селянами, кидався на нього, валив на землю, бив каблуками й палицею, виривав йому волосся …

Чи наткнувся на жінку Священика, що купувала провізію на ринку, — він почував обов`язок, без жодної причини, ударити її кілька разів нагайкою …

Іноді польський шляхтич, підпивши, бігав по місту з голою шаблею, і для втіхи пробував сили ударів на стрічнім Священику …

Коли покривджені пробували спинити кривдника, вказуючи на свій духовний сан, то шляхтич відповідав безлично, що тільки католицькі ксьондзи — шляхтичі, і він їх обов`язаний шанувати, «попи ж — мужики», то їм нема чого й покликуватися на свій духовний сан.. .37)

Удома в себе Священик був так само мало безпечний, як і поза домом, — під пустим поводом, або й без нього, дідич або дідичка вбігали до його дому, били й катували і самого Священика, і членів його родини, ображували й лаяли, а нераз замикали господаря до своєї двірської тюрми й держали в ній самовільно, або позволяли, для більшого, на їхню думку, сорому, виробляти все це над Священиком жидові-арендареві.. .38)

Ось для прикладу кілька докладніших оповідань. У селі Врублівцях, біля Кам`янця, польський дідич Кобельський старався всіма способами позбутися з села православного Священика. Одного разу, підпивши, викликав його на вулицю, і, сидячи на коні, вхопив його за одежу й потягнув на село. Тут він виривав йому бороду, пробував відрубати її шаблею, поранив і побив самого Священика, і його жінку, що прибігла просити помилування, і пустив аж тоді, коли Священик пообіцяв заплатити йому 10 талярів викупу. Та й де ще не все: Ковельський кілька разів відновляв напади, і заставив Священика перше ховатися в парафіян, а нарешті цілком втікти з села…39)

В селі Скороднім, на Поліссі, поляк дідич Прушинський довго переслідував парафіяльного Священика свого села, — Йосипа Загоровського, заставляючи його відправляти в церкві за своїми вказівками (цебто, певне, після уніатського ритуалу). Коли той уперто противився, пан кілька разів катував його страшно перед церквою, а врешті прогнав з села, заграбивши все його майно.

Прогнаний Священик знайшов пристановище в сусідньому селі Медвідні, у православного шляхтича Федора Павші, та це ще більше роздражнило Прушинського, що раз-у-раз ворогував з Павшею. Він наказав своїм дворакам зловити Священика на дорозі і привести до свого двора, а тут він його посадив у тюрму, наказавши надіти на шию «гусака» (цебто товсту колоду, зложену з двох половин, з діркою на шию). Довідавшися про те, що сталося, син Священика дістався до тюрми й трохи полегшив знаряд, бо батько його душився. Тоді Прушинський спіймав сина й вибив його так, що того, як мертвого, віднесли додому, а батькові, крім «гусака», приказав надіти ще й кайдани, і в такому стані морив голодом і холодом два тижні, поки не присилував присягнути в церкві на те, що Священик більше не втіче з села й в усім піддасться домаганням дідича…40)

34. Поляки закатовували українських православних Священиків до смерти

Не раз шляхтичі доводили катування своїх жертв аж до смерти; для прикладу такий випадок. Дорогою з Острога їхав із своїми двораками шляхтич Криштоф Манєцкі. Дорога йому йшла через село Вельбуйне, де в парафіяльній церкві випав того дня храм. Побачивши здвиг народу, і довідавшися, в чому діло, Манєцкі спалахнув фанатичною ревністю. Він в`їхав верхи у товпу, що вийшла з церкви, і, завваживши серед народу Священика, Степана Петриківського, направив на нього коня, і, зваливши того на землю, почав плазувати шаблею, але парафіяни встигли визволити свого Священика з його рук і відвести додому…

Манєцкі не обмежився першим нападом, і під`їхав до дому Священика та,4 побачивши, що двері міцно замкнені з середини, став біля вікна й почав стріляти в хату з лука. Так робив доти, поки одна стріла не попала в око Священику…

Поки нещасний мучився в передсмертних судорогах, Манєцкі сів писати в його імени собі ж самому посвідку, в якій Священик нібито заявляв, що немає до нього жодної претензії та вважає Манєцкого непричинним в його смерти … Після цього Манєцкі показав цю посвідку в найближчому ґроді й спокійно поїхав собі далі.. .41)

35. Поляки блюзнірськи нищать українські православні церкви

При такому відношенні шляхтичів до представників Православія годі було ждати від них пошани до православної Церкви. І справді, ми знаходимо в актах дуже численні свідоцтва про напади на церкви, про переривання Служб Божих бучами шляхтичів, про знищення православних цвинтарів, і т. ін.

Напр. в Овруцькім повіті узброєна панська челядь, вибравшися на заїзд проти дідича-сусіда, захопила церкву в його маєтку, селі Квасовій, заночувала в ній, розклала огнище й палила в самому будинку церковному, а, відходячи на другий день, ограбила його цілком.42)

У селі Ласках, в околиці Овруча, жовніри панцирного відділу вбігли зо зброєю до дому Священика й почали його катувати. Рятуючись від них, Священик шукав пристановища в церкві, але жовніри пішли за ним, і коло Вівтаря розрубали йому голову…43)

Далі знаходимо оповідання про те, як польські дідичі вбігають верхи зо зброєю та з товпою своїх слуг до церков, переривають Службу Божу, починають сварки зо Священиками, лаються, стріляють і рубають у церкві Священиків, слуг церковних і парафіян…44)

Властителеві одного села біля Кам`янця треба було будівельного матеріялу. Він послав робітників на православний цвинтар, у Кам`янці біля Вознесенської церкви, наказав їм розбити надгробні плити й Хрести та перевезти їх до свого маєтку…

Другому шляхтичеві забаглося садка в італійському стилі, — він наказав у своєму маєтку розкопати могили на православному цвинтарі, повикидати кості покійників, зрівняти місце й засадити його деревами за задуманим планом,45) і т. ін.

Серед переслідувань, що їх терпіло тоді православне Духовенство від польських шляхтичів, є ще дві характеристичні риси, що траплялися раз-у-раз, і тяжко відбивалися на щоденному житті Священиків: це прогнання їх дідичами з парафій і домагання робити панщину на користь польського пана.46)

Так, в околиці Крем`янця властителі села Яськовець, шляхтичі Блєндовські, домагалися від православного Священика, Івана Гостинського, щоб заплатив 25 талярів і робив панщину. Коли Священик не захотів цього зробити, вони його прогнали з села, й забрали собі зібраний ним хліб, овочі з саду і все його рухоме майно. І побили його тяжко, коли він явився просити вернути йому заграблене…

Крім цього, дідичі вважали себе в праві, по своїй волі, розділяти приходи, домагатися від Священиків змін і додатків у Літургії, та й взагалі мішалися до Служби Божої й справ церковного ладу. Так, ми читаємо про процес між Благочинним і підвладним йому парафіяльним Священиком, де польський шляхтич, до якого цей маєток належав, вмішується до справ чисто церковних, бере під свою опіку парафіяльного Священика, який порушив канонічні правила, звільняє його з відповідальности перед церковною владою, Благочинного, що стоїть при свойому праві, ображує й б`є, й позиває перед світський суд, обвинувачуючи його фальшиво.47)

Іншим разом знаходимо процес між двома дрібними властителями одного села, і з нього бачимо, що один з панів, на злість противникові, присилував парафіяльного Священика поминати його на Ектенії.48) Під час сварки, що повстала між управителем Чорнобильського маєтку, шляхтичем Польчевським та пріором домініканського Манастиря, звісним зо свого завадіяцтва, патером Варновським, цей останній виключив Польчевського з церкви. Сповняючи це виключення, він не вдовольнився перервою Служби в костелі, але наказав замкнути й усі православні церкви в Чорнобильському маєтку, і не позволив протягом певного часу ані дзвонити, ані відправляти в них Службу Божу. Той же Варнавський силував членів православного Братства бувати на похоронах, процесіях і інших, обрядах у католицькій Церкві.49)

Ворожнеча між дідичами також часто позбавляла парафіян можливости бувати на Службі. Божій і сповнювати релігійні обряди. Управитель Димерського староства Смігурський, через свою незгоду з сусіднім дідичем Іскрицьким, заборонив димерському парафіїяльному Священикові допускати до сповіді і Св. Причастя селян села Демидова, що належало до димерської Парафії, заборонив позволяти їм ходити до церкви, та й взагалі сповняти в Демидові які небудь треби. Цим Демидівські селяни були позбавлені можливости хрестити дітей, дружитися, причащати хворих і ховати мерців.

Другий дідич цілком не допускав Священика в своє село, і бив його доти, доки той не відрікся сповняти треби в частині своєї парафії,50) і т. ін.

36. Польські суди не боронили українських православних Священиків

Безнастанно кривджене й ображуване, православ-неДуховенство не мало оборони в судах, де суддями були ті ж самі польські шляхтичі. Мало котра жалоба доходила до суду, та й то хіба в такому випадку, коли сам Священик був шляхтичем, або коли окривдив його шляхтич сусід, і дідичеві того села, де жив Священик, вигідно було для його власних інтересів подати позова. Але і в таких випадках правосуддя не вдовольняло позовника, і по більшості наводило на нього тільки нові переслідування.

Так, ґродський луцький суд розглядав жалобу острізького Протоєрея, Андрія Терпиловського, на шляхтича Збиєвського за те, що Збиєвський наклепав на позовника, обвинувачуючи його за підпал і чарівництво, і тягнув його на відповідь до львівського уніатського консисторського суду, якого влади Терпиловський не признавав над собою. Розглянувши справу, суд рішив, що її треба доповнити, і тому відклав вирішення, а тимчасом видав Збиєвському всі документи для процесу, і не дав цим можливости Протоєреєві подати протеста до Трибуналу.51)

Далі ми знаходимо жалобу парафіяльного Священика Ломиковського на шляхтича Татомира за те, що той, зустрівши Священика на дорозі, почав його лаяти останніми словами за те, що Ломиковський посмів пожалуватися в суді на шляхтичів. Після цього Тато-мир кинувся на нього з голою шаблею, але коли припадком проїжджі люди не дали йому порубати Священика, то він, відходячи, погрозив так: «Постривай, попе, подавати жалоби на шляхту… Спробуй обвинувачувати мене, — то я твою жалобу на тобі ж покришу!»52)

В Крем`янецькому повіті один оборонець Унії, польський шляхтич Блендовскі, довгий час кривдив і ображав православних. Він відняв землі в сусіднього Загаецького православного Манастиря, викурив Священика зо свого села. А коли до церкви почав появлятися правити Службу Божу й сповняти треби Священик із сусіднього села, Іван Гостиловський, то він його грабив, бив і грозив, щоб присилувати відправляти по-уніятському обрядові. Нарешті, він подав до суду жалобу на Священика за те, що він ніби-то тільки про людське око відправляє уніатську Службу Божу, а як нема Блєндовського, то відправляє Службу православну. Коли ж Священик появився в суді відповідати за цю справу, то Блєндовскі в очах суду лаяв і безкарно грозив, що його виб`є, як він далі не буде його слухатися.53)

37. Пекло в українських родинах через Унію

Тим часом, коли польські шляхтичі скрізь тяжко переслідували Священиків, православні, шляхтичі, під напором публічної опінії свого оточення, переходили на Католицтво й ставали ревними оборонцями Унії та противниками Православ`я. Бувало іноді, що в шляхетському роді траплялася особа сталіша й самостійніша, що не піддавалася публічній опінії, — в такому разі вона мусіла витримувати боротьбу не з духовною й цивільною владою, а з сусідами, а особливо з свояками, що перейшли на Католицтво. Оці суперечки повставали, звичайно, з одного джерела: якийнебудь предок роду був основником одного з сусідніх православних манастирів або місцевої православної церкви, через це всі члени роду, як наслідники, були «коляторами», цебто — ктиторами церкви, і, при незгоді їх у Вірі, свояки-католики звичайно старалися повернути манастиря й церкву на-уніятські, свояк же православний заявляв свої права, й боронив непорушність церкви. Тоді повставала уперта родинна ворожнеча: бійки, напади, заїзди перепліталися з жалобами, позвами й апеляціями, і переставали звичайно аж після смерти православного члена роду або після переходу маєтку, де знаходилася спірна церква, в сторонні руки.

Наприклад, в Овруцькім повіті жила родина шляхтичів Силичів, що складалася з чотирьох братів і дядька, і всі вони були ктиторами жіночого православного манастиря, заснованого в селі Сільці їх предками. Дядько й два брати перейшли на латинство, два брати лишилися православними. Після смерти старшого з них, Григорія, на молодшого Олександра посипалися всякі можливі утиски з боку інших свояків. Дядьки й брати, в товаристві приятелів та слуг, часто нападали на його дім і маєток: вбігали до манастиря, били й катували черниць, зірвали з стін в церкві портрета померлого Григорія Силича, і т. ін.54)

Подібна родинна суперечка записана в Книгах Луцького Грода із-за незгод, що повстали через коляторське право «а Білостоцький Манастир. Цього манастиря заснував у XVII ст. православний Єпископ Перемиський і Самарський Симеон-Сильвестер Гулевич. Онук його у первих, Йосип Гулевич, як і багато інших членів його роду, був палким оборонцем Православія, а інші Гулевичі посвоячилися з Путошинськими, другим давнім православним родом волинських шляхтичів, і через це частина села Білого Стока й сусіднє село Гать перейшли на власність Путошинських. Два представники цього роду, Владислав і Богуслав, прийняли Унію й почали переслідувати Білостоцький Манастир. Йосип Гулевич, як колятор, заступився за ченців. Путошинські, з товпою слуг і приятелів нападали нераз на манастир, нищили його майно, катували ченців, манастирських слуг і селян. Гулевич відбивав напади разом з Ігуменом, радив йому відбивати силу силою, та шукав полагодження незгоди судовою дорогою.

Довго тягнулася ворожнеча, нарешті скінчилася кривавою сутичкою біля манастирського паркана, — із-за неї Гулевичеві вдалося посадити Владислава Путошинського на якийсь час до тюрми за напад із зброєю в руках на манастир.

Але це не втихомирило буйного шляхтича: тільки що скінчився речінець арешту, тільки що Путо-шинський вернувся додому, він відновив напади й заїзди, відняв манастирську землю і до решти знищив манастирське господарство.55)

Утискаючи й далі Білостоцький Манастир, Владислав Путошинський вів таку ж боротьбу зо своїм рідним братом, Адамом, за церкву, що знаходилася в їхньому спільному селі, Гаті. Владислав повернув цю церкву на уніатську, Адам же, що лишився вірним Православію, хоч і не знайшов способів спротивитися цьому, то рішив не допускати, щоб уніати спокійно тріюмфували після перемоги. У храмовий празник він узяв з церкви образа Св. Димитрія, і, скликавши кількох сусідів та російських офіцерів, що випадком проходили через село, він запросив Ігумена Білостоцько-го Манастиря, Йосипа Балабана, відправити Службу Божу в його хаті, при чому жалувався на відступництво брата й викликав цим велике непорозуміння з ним російських офіцерів.56)

38. Наслідки підступного плану Шумлянського

Показалося, що вказане положення релігійної справи, яке виходило з плану, предложеного Шумлянським, основаного на глибокому зрозумінні суспільства, серед якого йому приходилося працювати, — дуже корисне для Унії. Протягом двадцяти літ після невдалого Люблинського З`їзду Унія поширилася. Тайне прийняття Унії Єпископами, що й далі вдавали з себе православних, розрив безпосередніх зносин з Київською Митрополією, переслідування сільського Духовенства шляхтичами, захоплення манастирів або відібрання в них способів до існування, незгода серед шляхетських православних родин, відтягнення від Братств впливовіших їх членів принадами нагородити їх шляхетськими правами, а при всім цім недостача ясно висловленої програми, неозначеність становища, серед якого неможливо було докладно вказати осіб, що належали до Унії чи її відкидали, — усе це паралізувало оборону з боку православних, не давало їм можливости поєднатися й показати себе спільно, та довело їх до приватної боротьби в окремих випадках …Після двадцятилітніх змагань сам Шумлянський побачив, що положені ним заходи такі успішні, й плоди їх такі повні, бодай у деяких землях Речіпосполитої, що він рішився скинути з себе маску. Він полишив іншим вести далі розпочату ним справу в тих Єпархіях, де Православіє держалося міцніше, і заявив, ща пристає до Унії з Єпархіями, підданими йому безпосередньо: Львівською, Галицькою та Кам`янець-Подільською. Певний, що його заходи дорешти ослабили в них православну суспільність і закорінили в ній байдужість до спірного релігійного питання, він постановив вигнати з цих Єпархій відразу навіть останки Православія.

Унія без маски

39. Шумлянський скидає з себе маску

 

Цей новий зворот у діяльности Шумлянського починається в останніх роках XVII століття. В 1697 р. він уперше відважився заявити в деяких Ґродських Книгах присягу на Унію, яку зложив іще в році 1681, а в 1700 р. він урочисто й публічно відновив її в Варшаві, присягнувши цим разом не тільки за себе, але й за підвладні собі Єпархії.57)

Зараз після цього Шумлянський взявся за остаточне вигнання Православія з цих Єпархій.

40. Як уперше проголошено Унію у Львові 1700 року

У Львівській Єпархії він зустрів одинокий спротив від місцевого Братства. Братчики, опираючися на привілей Ставропігіяльний, заявили, що вони не признають ані Унії, ані влади Шумлянського, і бажають далі слухати Костянтинопольського Патріярха. Очевидно, Шумлянський не звернув уваги на цей протест і заявив, що він буде відправляти в Братській церкві урочисту Службу Божу по уніатському обряду на день Св. Петра і Павла.

Він запросив на цю Службу Божу всіх визначніших людей католицького обряду, і духовних і світських, що були у Львові, в цьому числі Великого Коронного Гетьмана Яблоновського, його синів: воєводу Руського й хорунжого коронного та багато інших.

Сучасник і самовидець, католицький канонік Ян Юзефових, описує такими словами цей факт заведення Унії в найбільш шанованій народом Львівській Церкві: „Коли Шумлянський, в товаристві дуже численних значних гостей, прийшов до церкви, то переконався, що головні й бічні двері були замкнені… Запрошені гості поляки мусіли довго чекати, червоніючи з сорому й обурення, то на ґанку церкви, то в повозах. Єпископ, ображений таким грубим противенством міщан, звернувся з проханням до Гетьмана Яблоновського, щоб той наказав жовнірам виважити двері. Яблоновський радо згодився сповнити цю пропозицію, і жовніри, на його приказ, дісталися до церкви по дахах сусідніх домів, вирубали двері сокирами, бо не могли дістати залізних дрюків, і так відчинили дорогу до церкви Єпископові та його гостям…

Після цього Єпископ Шумлянський відправив Службу Божу в присутності «народу» й усіх запрошених гостей, і відібрав Братську церкву в свої руки. Того ж дня він відбув велике свято й роздав нагороди своїм спільникам. А проте він мусів часто терпеливо вислуховувати лайки не тільки від черні, але й від багатьох Духовних»…58)

41. Перше запровадження Унії на Поділлі року 1700-го

Ще менше перешкод зустрів Шумлянський в Кам`янецькій Єпархії через те, що Поділля було тоді в ненормальному стані, бо переходило з-під влади турків до Речіпосполитої. Ось цікаві відомості про способи, яких вживало в таких випадках уніатське Духовенство: до нас дійшли два рапорти уніатського офіціяла Коритинського про прилучення ним до Унії Збаразького православного Манастиря та збаразьких православних церков.

Він так описує свої заходи. Він з`явився в Збаражі в товаристві надвірної чоти війська, властителя містечка — Йосипа Потоцького, і, попросивши на підмогу місцевого губернатора та ченців Бернардинського Манастиря, скликав з околиць і списав усіх православних Священиків. Тих, від яких отримав згоду на Унію, потвердив на Парафіях, а про тих, що не з`явилися, він каже, що не могли приїхати із-за бідности; «інші ж і досі уперто пробувають у схизмі й не хочуть признати над собою влади .нашого Архипастиря, а навпаки, вони бунтують селян, намовляючи їх не приймати Унії й представляючи їм, що це єресь. Я вважав за потрібне відложити збір цього жнива Господнього до зручнішого часу.»

Не відважуючися іти в околиці, Коритинський взявся за діло тим палкіше в самому місті, де він почував себе цілком безпечним під опікою губернатора й військового відділу: він описав міські церкви, їх майно й документи, і відібрав їх іменем уніатського Єпископа. Настоятель одної церкви був цілковито відданий Унії, а в другого Священика, о. Ігнатія, знайшлася Грамота висвячення від Луцького православного Єпископа; і при цьому у нього був помічник, старий православний Священик, явний противник Унії, якого о. Ігнатій держав при собі, щоб догодити парафіянам, і позволяв йому правити в своїй церкві Службу Божу та сповняти Святі Тайни. Коритинський наказав Священикові змінити Грамоту висвячення, вікарія ж покликав до себе для вияснення, «але він не тільки не захотів стати передо мною сам, а сів на коня та й сховався в лісі, як зрадник».. .59)

Після цього Коритинський взявся за важніше: відібрати під своє управління православний Збаразький Манастир. Незадовго перед його приїздом там сталася буча: Ігумен, Парфеній Янковський, з причини незгаданої в акті, був покараний православним Луцьким Єпископом, Д іони сієм Жабокрицьким. Жабо-крицький поручив ченцям Почаївського Манастиря арештувати Янковського й держати в свойому Манастирі в тюрмі. Але,.«коли почаївські ченці приїхали до Збаража й арештували Ігумена, то за нього заступився місцевий губернатор, і визволив його при допомозі жовнірів. Ігумен пішов шукати опіки до властителя міста, Йосипа Потецькго, який обіцяв захистити його під умовою, що Янковський прийме Унію та наверне на неї й братію свого Манастиря, і його парафіян.

Тим часом Коритинський чекав закінчення цього порозуміння; врешті він дістав звістку, що до нього дійшла, і взявся за справу. Він почав з того, що оголосив універсала Потоцького до мешканців Збаражу, в якому той, як властитель міста, наказує їм прийняти Унію.

Ось цей цікавий документ: „Я, Йосип Потоцький, бажаю здоров`я й усього доброго усім громадам моєї Збаразької волості. Як міщан, так і мешканців передмість і сіл сповіщаю, що, Богу дякувати, вся Руська Країна прийняла Унію, цебто-злуку зо Святою Католицькою Римською Церквою, про що отець Ігумен уже вам казав, але ви (хоч і не всі, як мені доносять), не хочете його слухати, — тому посилаю до вас оцього мого універсала, й наказую, щоб ви ні в чому не противилися, і в усьому слухали в справах церковних Ігумена вашого Збаразького Манастиря. Кожного ж упертого й неслухняного отцю Ігумену засуджую оцим на заплату кари сто гривень і крім того на тяжку кару (тілесну?). Усе оце (незгода?) тільки пуста видумка, — свята, пости й обряди лишаться у вас по-давньому, і жодної зміни ні в чому не буде. Ось тому і вдруге наказую вам не морочити сумнівом своєї совісти. На доказ чого й видаю цього мого універсала з додатком моєї печатки й з власноручним підписом. 1700 року, серпня 25. Йосип Потоцький, староста Галицький».

Зараз після універсала появився в Збаражі Ігумен Янковський, але, не зважаючи на обіцянку прийняти Унію, яку він дав Потоцькому, він відтягався й старався під різними причинами затягнути справу. До нього прийшли парафіяни, «тверді схизматики» з гарячим проханням: щоб він не приставав до Унії, та й їх не тягнув за собою. Вони обіцяли йому випросити йому помилування і від Жабокрицького, і від властителя міста, щоб тільки він твердо стояв у Православ`ї.

З другого боку, Ігумена обступили уніатські Священики, польські шляхтичі та бернардини1, і домагалися відцурання. Переконування перше не були успішні; тоді офіціял змінив тон і обсипав його погрозами, місцевий же губернатор, як представник прав властителя, заявив, що він готовий вжити своєї влади, — Ігумен не видержав, і згодився на домагання уніатів … Його заставили відректися урочисто в церкві Православія та присягнути на Унію, і після цього офіціял узяв Манастиря під заряд свого Єпископа, наклав на членів Церковного Братства кари за спротив Унії, та й виїхав зо Збаражу, не лишаючи в місті жодної православної церкви, жодного православного Священика…

Тверді православні мешканці мусіли або лишитися без Служби Божої та церковних треб, або йти до уніатських церков. Офіційно Збаразьку волость зараховано до місцевостей, що прийняли Унію добровільно й гуртом…59)

Православіє борониться остатками сил

42. Українські Братства й українські громади остатками сил боронять українське Православіе

Коли Унію ширено всіма вказаними вище способами, спротив з боку православних не міг проявитися в формі систематичної опозиції, як через те, що новий план заходів уніатів та католиків ховано, під покришкою тайни та навмисної неясности становища, так і через те, що упривілейований стан перейшов у ряди противників, і обов`язок оборони Православія здано На стани або зовсім безправні, або дуже обмежені в своїх правах тим ладом суспільним, що запанував у Речіпосполитій.

Зараз після 1680 року Церковні Братства пробують стати знов на чолі опозиції, але тепер вони не знаходять підпори ані в шляхти, ані в козацтва, як це було давніше, з початку XVII ст. На з`їзді представників Ставропігіяльних Братств і православного Духовенства, що відбувся в серпні 1680 року в Новім Дворі, обговорювано способи для спротиву Унії, але присутні не могли знайти жодного способу сяк-так певного. Вони повторювали зобов`язання стояти за Православієм, але не знаходили способів для того, щоб узагальнити свою боротьбу й вказати для неї успішні заходи. Постановлено користати з соборів та з`їздів, які пропоновано в плані Шумлянського, і говорити на них за свої права і за привілеї, забезпечуючи волю Служби Божої, та старатися при, виборі депутатів на сейми додавати в інструкціях розділи про оборону Православія.

Але показалося, що обидва ці способи не можна сповнити: польський уряд здержувався від скликування з`їздів, а православних шляхтичів було так мало, що голос їх на сеймиках не значив майже нічого. Останнє знали й самі православні на з`їзді в Новім Дворі.

Обговорюючи можливість впливу на інструкції депутатам, вони рішили, що треба спробувати мати вплив на сеймиках через підкуп польської шляхти, «не жалуючи на цю річ видатків».61) Але показалося, що й цей вихід неможливий, бо Братства та їх члени не мали стільки грошей, щоб підкупити більшість шляхтичів, що з`їжджалися на сеймики …

Таким чином спротив Унії мусів мати виключно ласивний характер, роздробитися на безконечну скількість дрібних випадків, і покладати надію виключно на непохитність Духовенства та окремих парафій, які на своє ризико мусіли видержувати в кожній місцевості напір прихильників Унії, що спиралися на адміністративну польську допомогу та галабурдність польської шляхти. Такі факти ми справді знаходимо в актах того часу, не зважаючи на те важке становище, в якому знаходилися православні духовні, міщани й селяни.

Так, ми бачимо, що парафіяни скрізь, де тільки була можливість, і далі користають з стародавнього права вибору парафіяльного Священика, і стараються вибір вести так, щоб оминати осіб, прихильних Унії. Коли селянам вдавалося добути в якийсь спосіб згоду дідича, то вони зараз скидали Священика-уніята, «поганську віру», відбирали від нього ключі, нищили уніатський Антимінс і віддавали Парафію свойому виборцеві.62)

Іноді селянам вдавалося задобрити пана подарком, іноді небезпекою вибуху обурення, та знов вони користали з його суперечок з сусідами, і ніколи не тратили можливости забезпечити свої церковні інтереси, оборонити, бодай на якийсь час, свою церкву від захоплення уніатами й католиками.63)

Так, напр., після заяви про прилучення Поділля до Унії католицькі ксьондзи почали їздити по селах й пробували відправляти католицьку Службу Божу, але мусіли зректися від цієї спроби: селяни відбирали й ховали ключі від церков, і, в разі насильства, грозили, що повбивають ксьондзів.

В Овруцькім Поліссі околичні шляхтичі, що щиро стояли при Православії, пильно слідили за поведінкою Духовенства в своїй місцевості, і, при найменшій схильності до Унії, старалися позбутися підозрілої людини й поставити на її місце іншу.65)

По містах міщани старалися піддержати чистоту Віри в своїх співгорожан, що переходили на Унію, і нераз їхнє усовіщання кінчалося судовим позовом проти них та відповідальністю.66)

Але всі ці спроби спротиву мали характер випадковий, і представлялися в формі окремих прояв без зв`язку, — злучитися вони могли б тільки при допомозі церковної Ієрархії, яка б дала їм провід і загальну програму. Тим часом польський уряд, що обмежив число православних Єпархій до п`яти, встиг передати ці Єпархії тайним або явним уніатам. Православні переконалися, що треба конче обороняти порожні, або вернути втрачені Єпископські Катедри, і з-за володіння ними взялися ще раз за легальну боротьбу з владою.

43. Боротьба за Православіє Луцької Єпископії

При кінці XVII та на початку XVIII ст. ця боротьба велася за дві останні Єпархії, що їх православні мали надію оборонити, — Луцьку й Білоруську. Після смерти Анастасія Шумлянського, що прикидався православним, а в дійсності прийняв Унію, православне Духовенство й шляхта Луцької Єпархії зважилися вибрати на його місце нового Єпископа. В 1695 році, з`їхавшися по-стародавньому звичаю, вони взялися за вибори : вибрано одноголосно Луцьким православним Єпископом міського луцького писаря, Дмитра Жабокрицького (що названий був при висвяченню Діонисієм), знаного своєю щирістю до Православія, начитаністю та вченістю.

Важке було становище цього нового Єпископа: при впертій боротьбі з уніатами, безнастанних утисках від польської шляхти, Жабокрицький не мав підмоги й православної Київської Ієрархії, що вбачала в його виборі несповнення канонічно встановлених правил/і не схотіла висвячувати його на Єпископа на тій підставі, що він був жонатий з удовою.67) Сім років пробував Жабокрицький таки встояти на своїй сторожі, не звертаючи .уваги на всі перешкоди, аж поки нарешті його енергія не вичерпалася, і він, уступаючи намовам короля, прийняв Унію.

Зараз після вибору Жабокрицького король Ян III увійшов з ним у зносини, надіючися, що прихилить його ласкою до намірів уряду. Він затвердив Діонисія Грамотою на становищі Луцького Єпископа, і в приватному листі поздоровив його з прийняттям нового уряду. Король висказував свою радість через це, і натякав, що не сумнівається, що Жабокрицький буде щиро піддержувати заміри уряду.68)

Прихильністю короля Жабокрицький відважився скористатись на те, щоб вернути православні церкви й манастирі, віддані уніатам. Він попросив у короля диплома на становище Овруцького Архимандрита, звертаючи увагу на те, що уніат Домарадзкий, який, займає це становище, не є родом шляхтич, і через «це згідно з законами Речіпосполитої, не має права займати вищих церковних посад. За одним заходом він домагався повернення Госького Манастиря й належних до нього маєтків, що захопив Йосип Шумлянський на підставі випрошеної ним королівської Грамоти.

Ці справи вирішив новий польський король, що тільки но вступив на трон. Август II, ведучи далі в справі Унії політику свого попередника і думаючи, що вдоволивши прохання Жабокрицького, прихилить його до Унії, вволив обидва прохання, але після того Жабокрицький рішуче відкинув пропозиції щодо Унії, і не тільки не пристав до урочистого її прийняття в 1701 році Йосипом Шумлянським і його товаришами, але ввішов у зносини з російським резидентом Судей-киним і шукав через нього опіки для Православної Церкви в Росії. Тоді король, під напором публічної опінії, прийняв жалоби від Домарадзкого й Шумлянського, і покликав Жабокрицького до надворного суду за те, що він обдурив короля, і, нібито надуживши його довір`я, випросив Грамоти на такі манастирі, що вже давніш були даровані небіжчиком королем іншим людям.69)

44. Трагедія Діонисія Жабокрицького

За одним заходом король, розуміючи хитке становище Жабокрицького щодо православної Ієрархії, зважився переконати його що неможливо лишатися православним Єпископом проти бажання Київського Духовенства. Спонуканий цією думкою, а може й справді байдужий до інтересів Католицтва, прийнятого тільки формально ним самим, Август II вжив усіх залежних від нього способів, щоб доказати, що перепони, на які наткнувся Жабокрицький, зовсім не залежать від нього. Так, він видав Жабокрицькому Грамоту, якою він віддав йому найвище управління православними церквами й манастирями, що були в королівських маєтках, у воєвідствах: Київськім, Волинськім і Брацлавськім. Тоді ж Август II двічі зносився з Петром І (1698 і 1701 р.), просячи його випросити дозволу Патріярха на висвячення Жабокрицького в Києві Єпископом на Луцьку Єпархію.70)

Та всі прохання короля не мали успіху, і нічого з них не вийшло. Ще перед цим сам Жабокрицький випробував усіх способів на те, щоб таки добитися висвячення. Він кілька років випрошував його у Київського Митрополита, і в його справі велося жваве листування: Київське Духовенство знало всі гарні прикмети Жабокрицького й співчувало його висвяченню, але не ^відважувалося потвердити його без дозволу Московського Патріярха, а той, не зважаючи на Грамоту іменем царів (Івана й Петра), ані на прохання Київського Митрополита, гетьмана Мазепи й самого Жабокрицького, не важився порушити канонічні постанови, і віддав справу на рішення Костянтинопольського Патріярха.

Зносини з Патріярхом затяглися, й не довели ні до якого результату, а тим часом Шумлянський тріюмфував перемогу, докоряв Жабокрицькому самозванством, порушенням канонічних постанов, підкопував його авторитет, грозив йому анатемою, і всіляко змагав до того, щоб знищити православну Луцьку Єпархію. Згідно з його намовами, польські шляхтичі, які мали маєтки в Луцькій Єпархії, заборонили православним Священикам, які жили в їх селах, слухатися нареченого Єпископа.

Тоді Жабокрицький, в крайній біді, звернувся за висвяченням до Сочавського Єпископа в Молдавщину, але показалося, що останній признав над собою ще давніше владу Шумлянського, і через це ухилився від пропозиції Жабокрицького. Врешті, після довгої шукалини, наречений Луцький Владика вишукав православного Пастиря, ідо згодився висвятити його на Єпископа, — то був Йосип Стойка, Єпископ Мармарошський, управитель Митрополії Білгородської, Семигородської та Угорської, але цього висвячення не признали ані уніати, ані православні.71)

45. Тріюмф Д. Жабокрицького

Таким чином Жабокрицький, не знайшовши допомоги там, де він міг найбільше на неї числити, утратив надію видержати проти всіх перепони, і прийняв в 1702 році Унію. Тріюмф Унії був повний: зломивши твердість цієї людини, на яку зложено останні надії православних, уніати постановили використати свою перемогу. Пани видали цілий ряд універсалів до Священиків, міщан і селян, що жили в їх маєтностях, наказуючи їм слухатися того Єпископа, якого владу вони вважали кілька літ тому безправною й противною Канонам … Питання про одруження Жабокрицького, так голосно висунене Шумлянським і його товаришами, тепер затерлося, й ніби ніколи не існувало… Король нагородив Жабокрицького значним розширенням його влади: він видав універсала, яким віддавав під його догляд усі церкви й манастирі, що були в королівських маєтках на просторі цілої Речіпоополитої. 72) По смерти Шумлянського уніатська Ієрархія передала в управу Жабокрицькому уніатські церкви й маєтності уніатських Митрополитів, що знаходилися в Київськім воєвідстві, де уніати не встигли поки-що заснувати окремої Єпархії, — владу Жабокрицького в цій країні заведено наказом воєнної влади, універсалом гетьмана Сєнявського.73)

Сумерки Унії

46. Російське військо в Польщі

Тоді, коли значення Жабокрицького так росло в уніатській Церкві, православних, що покладали при виборі його на Єпископа стільки надій на його твердість і щирість для Східньої Церкви, сильно ударив його перехід на Унію. Невдоволення їх готове було показатися при першій можливості, а ця можливість прийшла скоро: через спілку Росії з Польщею, спрямовану проти Карла XII, російські війська зайняли в 1701 році багато країн Речіпосполитої, а в тім числі Волинь і Київське воєвідство. І коли вони появилися, то православні мешканці тих провінцій відчули часову полегшу переслідувань уніатів і шляхтичів-католиків, тим більше, що Петро Перший не ховав обурення релігійним прозелітизмом унїятів.

Православні шляхтичі, опираючися на присутність союзних військ, почали сміливіше виступати проти уніатів. Очевидно, появилося бажання покарати відступників від Православія, і перші удари посипалися на Жабокрицького, що був двічі ненависним православним: як представник уніатської Ієрархії в Україні, і як людина, що вжила на зле довір`я православних, які дали йому по виборі найважнішу сторожу для оборони переслідуваної Церкви.

Чуючи ніяковість свого положення, Жабокрицький старався себе забезпечити: він відвіз церковні речі, що належали до Луцької Катедри, й дорожчі речі з власного майна в віддалене село Жеребці, що знаходилося в глухому куті, в Овруцькому повіті, а сам виїхав заграницю, на Угорщину, думаючи там перечекати неприхильні для нього обставини.

47. Арешт Д. Жабокрицького

Та всі ці забезпечення були марні: у 1706 році ватага самовільних жовнірів, за намовою та підмогою православних шляхтичів Немиричів, набігла на Жеребці й заграбила майно, що його лишив Жабокрицький, а потім православні шляхтичі заборонили парафіяльним Священикам своїх сіл його слухати 74) та звернулися просто до російських начальників з жалобою на зрадника Церкви Єпископа, і з проханням визволити від нього Єпархію. На чолі тих, що подали це прохання, були найближчі свояки Жабокрицького: його пасинок — Микола Гулевич, і свояк Юрій Жабокрицький.

Російська влада, не бажаючи виступати в своїм імени в союзній державі, не захотіла просто мішатися до справи, а запропонувала самим оскаржителям арештувати Єпископа. Нагода до цього знайшлася досить скоро. Діонисій Жабокрицький не міг діждатися виходу російських військ, і в 1708 році вернувся з Угорщини в свою Єпархію, «щоб упорядкувати управу єпископськими маєтками та для висвячення нових Священиків». Зараз же після того, як він приїхав до Луцька, там появилися Гулевич і Юрій Жабокрицький з ватагою своїх узброєних слуг. Вони захопили замок, що не мав тоді гарнізона, та обступили єпископський дім. Розігнали слуг та уніатських Священиків, що були коло Єпископа, арештували його самого, захопили його листування й наказали пакувати речі до повозів, заявляючи, що вони мають наказа вивезти його з Луцька. Витягнувши шаблі, Гулевич і Юрій Жабокрицький наказали Діонисію збиратися в дорогу. «Одягайся, зраднику, — казали вони, — не будеш ти Владикою в Луцьку, ми тебе відвеземо туди, куди нам наказано. Там тебе зроблять Архиєпископом Сибіру, — ми зв`яжемо твоїх приятелів і помічників, і віддамо з тобою!»

Далі, звернувшися до своїх слуг, вони додали: «Звертайте особливу увагу на його зрадницьке листування, воно покаже його лукавство проти нашого монарха, — нехай кат спалить це листування публічно».

Тим часом, коли в замку пакували до повозів речі Єпископа, час минав, слуги й уніатські Священики розбіглися по місті з криком, і ззивали на підмогу, вдарили дзвони на ґвалт, шляхтичі-католики, уніатські церковники й польські жовніри, що були в Луцьку, побігли на замок. Невеличке товариство Гулевича й Юрія Жабокрицького обложено, і проводирі мусіли розпочати переговори з облогою. Справу вирішили так, що Гулевич і Юрій Жабокрицький виїхали з Луцького замку, й зріклися арештувати Єпископа, але відходячи, вони загрозили: «Тепер ви нам перешкодили арештувати Владику, але пам`ятайте, що ви за це відповісте, — ваші манастирі, ваші церкви уніатські, і всі ви, шляхта, будете покарані за цей спротив».

Звільнившися в цей спосіб від небезпеки, Жабокрицький сховався в таборі гетьмана Сєнявського, а його противники тим часом забрали єпископські маєтки, захопили його документи й засеквестрували майно. Надаремно Жабокрицький шукав оборони у польської влади і випросив собі охоронні листи від короля й від волинських шляхтичів, що з`їхали ся на сеймику, — виконна влада все не багато була варта в Речіпосполитій, а в цей неспокійний військовий час її зовсім не було. Ось чому противники Єпископа не тільки не втихомирилися, коли їм показано охоронні листи, а на початку дальшого року таки захопили бпископа й віддали його в руки російської влади, його зараз же заслано, і й він там швидко й помер.75)

48. Боротьба з Унією Луцького Єпископа Кирила Шумлянського

Коли не стало Жабокрицького, то православні шляхтичі Волинського й Київського воєвідства зважилися ще раз відновити вибір Єпископа, і хоч цим разом їх вибір був удатніший, але він не досягнув головної цілі, — вдержати для православних Луцьку Єпархію. Нововибраним Єпископом був Кирило Шумлянський, син давнього Луцького Єпископа, тайного уніата, — Анастасія Шумлянського, і свояк Львівського уніатського Єпископа Йосипа.76) За прикладом батька й дядька Кирило Шумлянський і сам був прийняв Унію; бодай ми знаходимо в актах свідоцтво про те, що в 1703 році він займав посаду генерального офіціяла при уніатськім Кам`янець-Подільськім Єпископі, яким був тоді його дядько, Йосип Шумлянський.77) Становище, яке займали і він особисто, і його родина в уніатській Церкві, звернули на нього увагу польської влади. І зараз же по отриманні фальшивої звістки про смерть Жабокрицького, король видав Грамоту, що давала Кирилові Шумлянському становище нареченого Єпископа Луцького, й гаряче поручувала його як і уніатському Митрополиту Винницькому, так і волинській шляхті.78)

Здавалося, що уряд не міг знайти людини більше прихильної до Унії, і що з його висвяченням Луцька Єпархія вже дорешти буде належати до уніатів. Православні волинські та київські шляхтичі на з`їзді в Луцьку 16 червня 1710 року врочисто вибрали кандидата, запропонованого королем і рекомендованого уніатським Митрополитом, — очевидно, вони зрікалися дальшої боротьби й посередньо згодилися на Унію.79)

Але це непорозуміння вияснилося дуже швидко: зараз після вибору Кирило Шумлянський поїхав для висвячення не до Львова до Єп. Винницького, а до Києва, — до православного Митрополита. Ми не маємо свідоцтв, які вияснили б цю несподівану зміну в поведінці Шумлянського; не знаємо, чи це було наслідком покаяння, спонуканого переговорами з православними шляхтичами, що з`їхалися «а вибори до Луцька, чи Шумлянського налякав примір долі, що спіткала Жабокрицького, чи може він перше пристав був до Унії тільки поверховно, користаючи з неясних відносин, які навмисне причинив його дядько, — в усякому разі цей його крок був рішучим виповідженням війни уніатам.

Повернувшись з Києва до своєї Єпархії, Шумлянський узявся порядкувати майно, що належало до його Катедри, і почав відбирати села, що перше належали до православного Духовенства, й були захоплені шляхтичами.80) Але його діяльність швидко була припинена. Ані польська влада, ані шляхтичі-католики не думали дати спокою новому Єпископові; роздражнені невдачею, вони рішилися вжити насильства.

У жовтні 1711 року король видав грізного універсала до шляхтичів і Духовенства Волинського воєвідства, в якому він докоряв Шумлянському за державну зраду, і забороняв, під загрозою грізних кар, признавати його Луцьким Єпископом, або слухати його в духовних справах. Після цього сеймик Волинського воє-відства, на пропозицію короля, ухвалив: Уважати вибір Кирила Шумлянського за недійсний, відібрати в нього акта його вибору й передати Луцьку Єпархію в управу Холмському уніатському Єпископові.81)

За цією постановою пішов цілий ряд крутих заходів від сердитих польських шляхтичів: майно Єпископа засеквестровано або розхоплено, йому самому грозили арештуванням і засланням …

Не чекаючи такого кінця справи, Шумлянський швидко втік до Києва і звернувся з жалобою до Петра І через канцлера Головкина. Цар запротестував проти його вигнання в енергічній ноті на ім`я короля, але той промовчав, і Кирило Шумлянський більше не появлявся в межах своєї Єпархії. Замість неї він отримав від російського уряду Єпархію Переяславську, управляючи якою він і помер 1726 року, задержуючи до смерти титул Єпископа Луцького та Острозького, і стараючися по змозі, хоч здалека, піддержувати й скріплювати Православіє, переслідуване в межах Речіпосполитої.82) Луцька Єпархія нарешті перейшла таки в руки уніатів, де й знаходилася аж до самого упадку Польщі.

49. Домова боротьба Четвертинських і Гораїнів через Унію

В межах Речіпосполитої лишилася тепер тільки одна православна Єпархія, — Білоруська. Тоді, коли за Луцьку Єпархію велася вище вказана боротьба, то Білоруським Єпископом вибрано людину завзяту й тверду, а при тому родом своїм і суспільним становищем більше, ніж усі інші, забезпеченого від переслідувань, що висіли над православним Духовенством у Речіпоополитій, — князя Сильвестра Святополка-Четвертинського.

Рід князів Четвертинських був найдавнішим із князівських родів Великого Князівства Литовського. — Він, за родинними -переказами, виводив своє походження від Володимира Святого. В кінці XVII та на початку XVIII століття це був єдиний князівський рід в Україні, якого хоч одна галузь була вірна Православію. За ввесь час боротьби з Унією князі Четвертинські брали в ній діяльну участь: вони засновували православні манастирі, вступали в члени Церковних Братств, підписували протести проти насильного заведення Унії, їздили з цього приводу, як депутати від православної шляхти, подавали протести королеві, і т. ін. В кінці XVII ст., року 1685-го одного представника роду — князя Гедеона — вибрано Луцьким Єпископом, а потім Київським Митрополитом. На початку ХVIПст. представниками православної галузі роду Четвертинського були князі: Гаврило та Сильвестер, і цей останній став монахом і зайняв становище Ігумена в манастирі, заснованому його предками в містечку Старій Четвертні.

Ще перед своїм вибором на Єпископа Сильвестер Четвертинський мусів видержати не одну боротьбу з прихильниками Унії, — до нас дійшли акти про змагання обох братів в обороні православних манастирів — чоловічого й жіночого, що були в Старій Четвертні. Це містечко вийшло з рук князів Четвертинських, що лишили собі тільки право патронату над манастиря-ми (jus collationis). Не зважаючи на це право, новий властитель Четвертні, шляхтич Гораїн, зважився навернути обидва манастирі на Унію; він почав жіночим манастирем і встиг зробити своє.

Тоді князь Четвертинський, на підставі свого права, прогнав із манастиря уніатських монашок, і оселив у ньому православну черницю — Агафію Масальську, тюручивши їй заложити нову громаду. Дізнавшися про це, Гораїн напав на манастиря з товпою слуг і селян, а коли Масальська втекла до чоловічого манастиря, він погнався туди за нею. Обступивши манастиря, він наказав виломати двері, і, побивши до пів-смерти намісника, Теодосія Стояновського, приказав зловити Масальську й привів її до свого двору. Тут жінка Гораїна приказала люто вибити її різками, і, роздягнувши догола, прогнати на дорогу в поле …

Князь Сильвестер Четвертинський мусів перенести її до другого манастиря, а Гораїн, оправдуючи свій поступок, наговорив на нього, що він був у забороненому зв`язку з нещасною черницею.

Після цього, користаючи з від`їзду Сильвестра Четвертинського до Білорусі, Гораїн розігнав братію з чоловічого Четвертинського Манастиря й осадив у ньому парафіяльного уніатського Священика. Даремно обидва князі Четвертинські відбирали манастиря й старалися його відновити, — користаючи з остаточного виїзду Сильвестра в свою Єпархію, Гораїн добився здійснення свого заміру.. .83)

50. Останній Білоруський Єпископ Сильвестер Четвертинський розпучливо боронить Православіе

Прийнявши становище Єпископа одинокої ще православної Єпархії, князь Сильвестер Четвертинський знав з досвіду, з якими перешкодами йому прийдеться боротися. Що більше дорожив він своїм сторожевим постом, тим більше відчував, що треба конче сконцентрувати для боротьби всі сили православних і зорганізувати оборону. Очевидно, роля організатора мусіла належати йому, як одинокому Ієрархові Православної Церкви, який лишився в межах Речіпосполитої. Для цього треба було, щоб Духовенство й світські люди, що Лишалися тепер без Пастирів, признали над собою владу Білоруського Єпископа й піддалися його проводові. Але перешкоди повстали власне з того боку, звідки їх найменше можна було сподіватися.

Білоруський Єпископ, бажаючи по змозі поширити межі своєї Єпархії, заявив бажання прилучити до неї православні «церкви та манастмрі, що належали до колишньої Турівської Єпархії й знаходилися на території долини Прип`яті, в пізнішій Мінській губернії».

Але Духовенство цієї країни, що відділяла Білоруську Єпархію від скасованих Єпархій України, не захотіло признати над собою його влади.

Ще від початку XVII ст., коли православне Турівське Єіпископство захопили уніати, православні мешканці Єпархії рядилися без Єпискола, — вони признавали над собою в церковних справах авторитет Слуць-кого Архимандрита, який, як було треба, зносився безпосередньо з Київським Митрополитом.84)

Ці відносини встановилися мало-по-малу за звичай, і врешті в кінці XVII в. Митрополит Гедеон Четвертинський прилучив Турівську Єпархію остаточно до заложеної ним Митрополичої Єпархії. Але, що зносини Київських Митрополитів з цією частиною підлеглої їм території були сильно утруднені польськими законами, які забороняли православним переїздити межі Речіпосполитої, то Митрополити звичайно видавали Слуцьким Архимандритам Грамоти, якими поручали їм, як намісникам, церковне управління в колишній Турівській Єпархії.

Коли, після обрання Білоруським Єпископом, князь Сильвестер Четвертинський приїхав 1707 р. для висвячення до Києва, то Митрополит додав до приречень, які він підписував при висвяченні, заборону розширювати владу за межі Білоруської Єпархії.. .85)

51. Непотрібна його боротьба з Києвом

Сповнення цієї частини приречення, як показалося, було просто неможливим. По дорозі з Києва до Могилева, Сильвестер Четвертинський зупинився в Слуцьку, і тут він застав незгоду серед православного Духовенства. Частина його, боячися уніатів і католиків та не бачучи можливосте опертися на Київського Митрополита, зносини з яким були небезпечні, заявили бажання признати над собою владу Білоруського Єпископа. Інші члени Духовенства, на чолі з Архимандритом йоасафом Лапицьким, противилися цьому бажанню, і суперечка ставала що раз то живіша, і потягнула також дражливого з натури Єпископа, який при тому бачив усю користь для Православія з розширення границь його Єпархії.

Незабаром ця суперечка викликала фактичну боротьбу: Четвертинський почав висвячувати Священиків і роздавати духовні становища в Слуцьку. Архимандрит, а за ним і Митрополит запротестували в окружних Посланнях, заявляючи, що розпорядження Сильвестра нічого не значать, і проклинали Священиків, які признавали над собою його владу. Четвертинський відповів тим ісамим, і скинув Йоасафа Лапицького, іменувавши на його місце іншого Архимандритом Слуцьким.

Ані одна, ані друга сторона не хотіли уступити, взаємні жалоби, протести, суперечки, виключення підлеглого Духовенства з Церкви й позбавлення їх духовного сану, посипалися з обох сторін. Білоруський Єпископ взявся за вирішення справи силою, Митрополит пожалувався російському послові в Варшаві, а Архимандрит Лапицький шукав оборони, у властителя Слуїцька, князя Найбурського, та в його управляючих — шляхтичів поляків. Останні гаряче заступилися за Митрополита для піддержання анархії в Православній Ієрархії, та для ослаблення влади одинокого православного Єпископа в Речіпосполитій; вони ж почали силою проганяти ставлеників Сильвестра й піддержувати Архимандрита.. .86)

Суперечка затяглася на цілих 20 літ, і викликала розрух і анархію в тій частині Украйни, де Православіє відносно було ще найменше знищене. Ця суперечка припинилася тільки тоді, коли обидві ворожі стороні побачили, що вона вийшла тільки на користь спільних ворогів, і коли уніати й католики силоміць захопили майже всі церкви й манастирі на спірних землях…

Добити Православіє!

52. Поляки й уніати, — усі кинулися добивати православних українців

Вороги Православія, знищивши православну Ієрархію, завзято й насильно почали навертати на Унію. Тепер вони закинули всяку осторожність, рекомендовану їм на початку Йосипом Шумлянським, і відважилися вжити сили, щоб рішуче закінчити спірне релігійне питання. 1720 року уніатський Митрополит Лев Кишка скликав собора в Замості, і на ньому врочисто заявлено, що Унія — це одинока правна Церква грецького обряду в Речіпосполитій. Заявлено, що всі захоплені унштами Єпископства прийняли Унію добровільно і пристали до неї назавжди. Рішено взятися правним способом за навернення всіх інших, ще не забраних православних церков та манастирів.

Постанови цього Собору, потверджені Папою Бенедиктом XIII, і опубліковані Конгрегацією de propaganda fide, збільшили запал польської шляхти на користь Унії.87) Переслідування Православія, що, не зважаючи на брутальні способи, мало до цього часу характер особистої самоволі та проявлялося спорадично, з більшою або меншою енергією, як до особистого характеру того чи іншого пана, тепер стало загальним. Шляхта, католицьке Духовенство, уніатські Священики, влада й приватні люди, відзначаються в цьому наввипередки один перед одним. Цей своєрідний хрестовий похід, що відбувався за благословенням Папи і під стягом Унії, був дуже зручним для польської шляхти, що дбала за спасіння своєї душі дорогою насилля над безоружними православними, Духовенством та селянами, які х:упротивлялися тільки пасивно. До якого ступеня фанатизм розпікав пристрасті, наскільки люди, що виступали в його ім`я, здібні були забути всякі правила релігійної та людської моральносте, — про це свідчать сотні їй тисячі документів того часу.. .88) Вкажемо тільки кілька фактів виразніших.

Протягом одинадцяти літ, від 1732 до 1743 року, за звістками, які зібрав російський резидент у Варшаві Ґолембйовський, пани й уніати «заїхали» на Унію 128 манастирів та православних церков тільки в одній Єпархії Білоруській і сусідній із нею Турівській.

Такий «заїзд» відбувався таким способом. У манастирі появлявся несподівано поляк пан або католицький ксьондз з товпою узброєних слуг. Без жодних попередніх розмов він бійкою розганяв монахів, і, очистивши так манастиря, передавав його в руки уніатського Єпископа…

Це саме, робилося з сільськими парафіяльними церквами, тільки тут пани ще менше здержувалися, почуваючи себе в праві правити церквою та парафією, як овоєю приватною власністю.89)

Там, де стрічали хоч найменший спротив, лють шляхти не мала границь. Ось як описує резидент Голембйовський в офіціяльному листі до польського примаса їхнє поступовання в таких випадках: „Забувши страх Божий, вони в`їжджають верхи до церкви, стріляють у Вівтарі та в Ікони, рвуть їх і ломлять Хрести. На Духовенство й світських людей вони нападають у церквах, і на смерть їх убивають. Викидають ченців із манастирів, а в жіночих манастирях, на посміховище, роздягають черниць догола, і так їх виганяють. Майно й доходи манастирські відбирають, а церкви нищать: б`ють у них вікна та зривають дахи, або грозять спалити … Ікони Спасителя вони топчуть ногами, ріжуть і пробивають ножами, кидають й тягають улицями, промрвляючи богохульно: «Схизматицький Боже! Невже Ти не станеш за Свою кривду?».. .90)

53. Гидке поступовання прихильників Унії

Ось кілька спеціяльних випадків, що потверджують усю правду цього гидкого поступовання. Року 1732-го розбирано справу з-приводу скарг, поданих мешканцями містечка Копиля та його околиць на парафіяльного Священика Івана Пенського. З посвідчень свідків видно, які способи вибирали прихильники Унії для її поширення: Пенський силував бійкою православних мешканців прийняти Унію, доказуючи, що їх предки були уніатами (уніяти доказували, ніби Унія була пануючою вірою в Литовській Русі від часів Флорентійського Собору 1439 р.), а тих, що його не хотіли слухати, він цькував собаками, приказував давати їм по 150 буків і т. ін. Він силував батьків нести своїх дітей до Св. Хресту до костела, забороняв православним Священикам причащати вмираючих і ховати мерців, в`язав їх і бив, коли вони робили процесії, і т. ін….

Коли помер один селянин від побиття ксьондзом, то Пенський не допустив Священика до дому, щоб відправити Панахиду по покійникові, і змусив його сповнити обряд на вулиці… Після смерти іншого мешканця Копиля, ксьондзі кажучи, ніби батьки небіжчика були уніатами, та що православний Священик причащав його безправно, приказав винести тіло до комори й замкнув його на замок. Коли ж з`явилися православні Священики в товаристві цехових братчиків, щоб відправити похорон, то вони мусіли виважити замка. Довідавшися про це, Пенський приказав наносити колод на гору, попід яку мусів пройти похоронний похід, та заявив, що він його роздушить, скочуючи на долину колоди, — сам же він став біля цих колод із набитою рушницею … Щоб уникнути небезпеки, небіжчика мусіли нести, бродячи по пояс у болоті.. .91)

Другий католицький Священик, Тома Єленський, взявся за заведення Унії в Петриківській волості. На його пораду управитель маєтку, польський шляхтич Гребницький, почав систематично заводити «добровільно» Унію. Він зажадав від усіх православних Священиків, `щоб показали документи, на підставі яких вони займали парафії. Коли ж Священики показували Грамоти, видані їм Луцьким Архимандритом, то Гребницький заявив, що вони нічого не значать, лаяв усю православну Ієрархію, і нарешті сказав, що він не признає її, та що надалі всі Священики будуть залежні в церковних справах виключно від суду економії. На другий же день він покликав до цього суду, що складався з нього самого та з ксьондза (Членського, шости-десятилітнього дідуся, православного парафіяльного Священика села Ляскович, о. Прохора Забитневича. Обвинивши його голословно в наверненні на Православіє 20 уніатів, він не позволив йому ані виправдуватися, ані подати звідків, і, не вислуховуючи навіть відповіді, тут же засудив Священика на таку кару: Священик мусів, замість цих уніатів, відрахувати від своєї парафії 20 осіб до Унії, — при цьому Священикові заборонено протягом року сповняти Треби та входити до церкви… Крім того, він мусів сидіти шість тижнів в економській тюрмі, разом із замкненими в ній за різні проступки жидами, і за цей час його тричі на день водили під сторожею до костела, де бичували «дисциплінами»… Засуд поляка управителя виповнено зараз; коли ж, на другий день, прийшла до Гребницького депутація з православних Священиків та чільних міщан з проханням помилувати о. Прохора, то управитель прогнав її від порога з лайками, приказав половити її членів, відвезти до костела, і там завдати їм різні понижуючі кари.

Після цього Гребницький розділив мешканців своєго маєтку на Парафії, .при чому більшість церков і сіл записав на Унію, і покликав до них на парафії Священиків уніатів. Коли ж селяни не захотіли ходити до нових Пастирів, то прийшла загальна екзекуція: «Слуги й челядь з економії та костела ходили товпою по селах, невинних людей били та катували без милосердя, аж врешті всіх, що до одного, з жінками й дітьми погнали до Петриківського замку, навчаючи їх Віри вужевками, буками та різками. Вони загнали нещасну товпу до Петриківського костелу, де силували їх богохульству вати та плювати на їх Віру Грецьку…»

Тим православним Священикам, що ще залишилися в маєтку, управитель заборонив приймати до церкви селян із відділених ним на Унію сіл, заборонив і самим появлятися в тих селах для сповнення Треб «під загрозою втрати здоров`я й життя».., У ті села приїхали`уніятські Священики з відділами війська, що їм дано з замку. Вони зганяли селян силоміць у церкви й заставляли їх присягати на Унію, а як вони не хотіли, то їх тут же катували власноручно.., Один із них, уніат о. Григорій Яроцький, силував парафіян до присяги ударами грубої воскової свічки, яку він вихопив із Вівтаря. Коли ж селяни, не зважаючи на всі ці насильства, таки не хотіли приймати Унії, то вони були позбавлені церковних Треб, умирали без Причастя, лишалися невінчані, ховали мерців без церковних обрядів, і т. ін.92)

54. Польські ласки уніатському Духовенству

Подібні сцени «відбувалися скрізь в Литві й Україні з різними відмінами, як до характеру та вигадливості пана чи ксьондза».93) Там, де переслідування православних доходило до вище вказаних розмірів, уніатському Духовенству давано широкі полегші: воєнна влада дбала про те, щоб їх захистити від насилля жовнірів; король видавав грамоти, що забезпечували уніатам б деяких місцевостях виключне право шкільного навчання, засновував і наділяв маєтками уніатські семінарії, і т. п.94) Пани засновували своїм коштом уніатські манастирі й церкви, давали їм землі й доходи, іноді в значних розмірах. Київський воєвода, Салєзій Потоцький, заснував у своїх величезних маєтках на Уманщині та Брагилівщині більше, ста уніатських церков, і дав кожній із них: оселю для Священика, поле в розмірі 3 днів й сіножать в розмірі 10 днів, під тою умовою, щоб ті церкви належали до уніатського Митрополита.95) Після смерти парафіяльного Священика властителі видавали новому Священикові т. зв. презенту (дозвіл зайняти парафію) тільки в такому разі, коли він був уніатом, або, коли зиявляв готовість прийняти Унію, і цю умову включали до презенти.96)

Уніятська Ієрархія, зо свого боку, переслідувала православне Духовенство, кидала на окремих людей видумані закиди про недодержання канонічних правил, докоряла їх за висвячення Духовними, що, на їх думку, не мали на ,це права, і т. ін., але готові були забути питання про канонічні правила, коли ця людина годилася прийняти Унію. Приклад такого поступовання ми мали в випадку Жабокрицького, а другий, не менш характеристичний, бачимо в справі Овруцького Протоєрея, Симеона Комаря. Цього Священника Львівський уніатський Єпископ позбавив священства під претекстом двоженства,97) але, коли той виявив «смиренність і покаяння», за словами Єпископської Грамоти, цебто, коли він заявив, що годиться прийняти Унію, то двоженство йому зараз забуто, й він лишився Священиком…98)

55. Успіхи насильного запровадження Унії

Усі ці способи, якими польська влада й польське суспільство старалися завести Унію в українських країнах Речіпосполитої протягом 70 літ, мусіли, очевидно, мати успіх, і довести до повного знищення Православія в межах польської Держави. Церковна Ієрархія перестала існувати, особливо після того, як 1772 р. останню православну Єпархію — Білоруську — прилучено до Росії; манастирі православні навернено на Унію силою; сільське Духовенство, залежне від поляків дідичів, мусіло випрошувати або купувати в них презенти, і, переслідуване люто уніатськими й католицькими ксьондзами, більше або менше щиро приймало Унію, або блукало в бурлацькім, біднім, сполученім з безчисленними небезпеками, положенні. Міські Церковні Братства або були навернені на Унію силоміць, підкупом, чи іншим способом, або розійшлися й були покасовані, а уніатське Духовенство засновувало замість них уніатські Братства.99)

Піддержка Православія з боку була утруднена законами, що забороняли православним переходити межі Речіпосполитої. Духовних, що, не зважаючи на остру заборону, приходили до Речіпоополитої з Києва чи Переяславля, катували й ображали не тільки старости чи пограничники, але ще більше польські пани, які користали з повної адміністративної влади в своїх селах при допомозі домініяльної поліції.100)

56. Польське праводавство стало відкрито проти Православія

Праводавство польське від часу-до-часу додавало нові постанови проти православних до тих, що вже існували. Постановою Генеральної Конфедерації 1732 року ухвалено: «Права й привілеї Римо-Католицької та Грекоуніятської Церкви мусять бути бережені свято й непорушно, — ми з огидою проганяємо з цієї правовірної Держави всі чужоземні Віри. А проте іновірцям (цебто православним і протестантам) ми забезпечуємо … певність особи й майна, але позбавляємо їх права бути вибраними на депутатів до сеймів, в Трибунали та в спеціяльні комісії, що збираються для яких-будь справ. їм забороняється збиратися на з`їзди, займати посади в івоєвідствах, містах та землях Речіпосполитої, або входити в зносини з представниками сусідніх держав, чи просити їх опіки, під загрозою кар, визначених за зраду Батьківщини».101)

Крім цих ухвал, що ввійшли до Volumina legum, постановою цієї ж Конфедерації вказано адміністративні способи, ще тяжчі для Православія: Духовенству заборонено явно ходити вулицями зо Св. Дарами; Церковні Треби, як Хрещення, Шлюб, Похорон позволено відправляти не інакше, як за дозволом католицького ксьондза, за встановлену плату. Публічні похорони зовсім були заборонені, — дисиденти мусіли ховати мерців у ночі, а при цьому мали обов`язок бути присутніми при католицьких процесіях. Діти з мішаних подруж мусіли належати до Католицької Церкви, а навіть пасинки батька-католика обов`язані були приймати Католицтво. Канонічні права католиків були обов`язковими для іновірців.102)

57. Це селянства урятувало українське Православіє від Унії

Не зважаючи на те, що Православіє було так переслідуване, воно не впало, не було викорінене польським насильством юридичним і фактичним у Литовсько-Українських землях: воно вдержалося із-за трьох причин: завзяття селян, оборону Росії та внутрішній стан самого шляхетського польського суспільства, що прискорив упадок Речіпосполитої, і так завдав смертельний удар усім тим неправдам, що Польща сама й породила.

Та поки протягом XVIII століття шляхта наближалася до упадку дорогою ступневого розкладу, увесь тягар релігійної боротьби мусів видержувати на своїх плечах селянський стан. Обмежуючись одиноким, можливим в його поневоленім становищі способом боротьби, — пасивним спротивом, він показав таку завзятість і непохитність, що, не зважаючи на всі змагання противників, встиг оборонити волю своєї релігійної совісти та зберегти Православіє до того часу, поки зміна політичних обставин не забезпечила дальше його існування. Ані військові екзекуції, ані накази їй насилля польських панів, ані військо, що йшло з уніатськими Священиками на їхні місії, ані смертельні кари, які ті врочисто робили для постраху впертих, не могли зламати пасивного спротиву селян, не могли змусити їх ходити до уніатських церков…

Тоді, коли уніати дбали за помноження числа своїх парафій, і, з малими виїмками, встигли на просторі майже цілої Речіпосполитої захопити православні церкви та парафії, парафіяни, що до них належали, були цілком чужі Унії. З половини XVIII ст. ми навіть бачимо систематичніше відношення селян до справи релігійної боротьби: по селах відчувають потребу угруповання та взаємної допомоги в боротьбі, і ця потреба приводить до засновування сільських Церковних Братств,103) в яких парафіяни церков, офіційно записаних до Унії, можуть розвивати громадську думку в справах щодо моральноти й чистоти церковної науки. Очевидно, пасивний спротив, не зважаючи на всю енергію народу, не міг би вдержатися безкраю, і швидше чи пізніше ослаб би, коли б він не знаходив допомоги ззовні.

Грім з ясного неба

58. Виступи Росії проти переслідування православних українців і білорусів у Польщі

Таку моральну допомогу народ православний знаходив у надії на сильне заступництво за нього Росії, та на далеке, але певне визволення при її допомозі. Російська влада від Петра І аж до кінця XVIII ст. старалася всіма способами полегчити долю своїх одновірців в Речіпосполитій. Не минало майже ні одного року, щоб російські цосли та резиденти в Варшаві не нагадували польській владі про те, що їхнє поступовання супроти православних мешканців Речіпосполитої не годиться з обіцянками польської влади, які вона забезпечила в трактатах з Росією, та що це може порушити мирні відносини між обома Державами. Царі нераз посилали такі ноти особисто від себе. Православні мешканці, не знаходячи ніде більше оборони, також зверталися раз-у-раз до російської влади з проханнями допомогти й заступитися, достачали докладні описи кривд та насильств, які вони терпіли, і викликали цим нові ноти й напімнення.104)

Польська влада зразу або відмовчувалася, або відповідала невиразно, покликаючися на права, з яких користалася в Польщі шляхта, на юридичний лад, що заведено в Речіпосполитій, або визначувала про око комісії, ніби то для розсліду вказаних фактів насильства. Але ці комісії затягали справи, заплутували їх у безконечні юридичні формальності й звичайно покидали, не докінчивши.

59. Але Польща й далі по-варварськи тисне православних українців на користь Унії

Але з половини XVIII ст. такий спосіб ведення справ став таки неможливим для польської влади. Слабе становище Речіпосполитої було вже занадто виразним, безсилість її не могла сховатися, і проявлялася в кожній внутрішній і зовнішній сутичці немічної шляхетської Республики. Вплив сусідніх держав, особливо Росії, на політичну долю Речіпосполитої почав проявлятися все сильніше, і серед хворобливого розруху її внутрішніх сил, сусіди самі раз-у-раз викликали тп скріпляли цей вплив.

У міру того, як Росія набувала що-року більший авторитет, заступництво її за Православіє мусіло б, очевидно, проявлятися з більшою силою та здержувати надто різкі риси католицького фанатизму шляхти, але в дійсности цей здогад не виправдався: відчуваючи свою безсилість й уступаючи мовчки перед домаганнями російської влади в політичній сфері, шляхта Речіпосполитої з дивним засліпленням уперто стояла на свойому давньому способі поведінки в релігійній справі. Двічі шляхта, на бажання Росії, прийняла на королів вказаних їм людей, — двічі вони фактично зреклися того політичного привілею, яким найбільше дорожили, вільного вибору короля. Багато разів вони мовчки позволяли російським арміям проходити через свою територію, багато разів, на вказання російського посла, вони проганяли або дозволяли арештовувати людей популярних та на високих становищах, але при цьому вони не хотіли й слухати про волю сумління та релігійну толеранцію «дизунітів та дисидентів», так, ніби переслідування іновірців було найдорожчим шляхетським привілеєм.

Очевидно було здавна, що катастрофа, яка грозила неминучим упадком Речіпосполитої, почнеться релігійною справою, — і так і сталося. Самі польські патріоти чули небезпеку з цієї сторони, але замість того, щоб відвернути її більше людяним ставленням до релігійних справ, вони тільки по-дитячому затикали перед нею вуха. На Варшавському сеймі 1766 р. краківський Єпископ Солтик запропонував ухвалити конституцію, на основі якої кожного, хто зважиться говорити на сеймі в користь іновірців (цебто православних), оголошувано ворогом Батьківщини. Цього внеска прийнято з ентузіязмом, і він став законом …105)

60. Спізнена надума поляків

Незабаром після постанови цього закону прийшло перше збройне вмішування Росії. Катерина II прийняла під свою опіку Конфедерацію, скликану шляхтичами-протестантами, й зажадала від Речіпосполитої забезпечення релігійної толерантности для її підданих не-католиків. Рішучі погрози російського посла, князя Репіна, та страх перед російськими військами заставили схаменутися сейм, скликаний королем у 1768 році. Комісія, вибрана сеймом, склала з Рєпіним трактата з осібним додатком, в якому Річпосполита забезпечувала волю совісти православним та протестантам. У цьому додатку було постановлено: католицьку релігію в Польщі признається панівною, за перехід із неї на інші Віру карається вигнанням із Держави. Зате православним і протестантам дано право підтримувати, будувати й удержувати церкви, церковні доми, школи, шпиталі. Духовним цих Вір дозволено причащати хворих, публічно ховати померлих, відбувати процесії, їх звільнено від залежносте від католицьких ксьондзів та від плачення їм оплат. Дітям, родженим із мішаних подруж, дозволено було приставати: синам на Віру батька, а дочкам на. Віру матері. Православних звільнено від обов`язкової присутносте на католицьких процесіях, а для розсуджування релігійних спорів складено мішаний суд із 17 католиків та 8 православних і протестантів. Врешті король приобіцяв держатися рівноправности при роздаванні посад.106)

61. Але Польща даних православним українцям обіцянок не сповняє

Та ця полегша, дана православним за впливом Росії, не тривала довго. Фанатична польська шляхта розсердилася за вище наведені пункти трактату, — спалахнула Барська Конфедерація, що хвилювала Польщею цілі чотири роки, і врешті була приборкана російськими війсками. Результатом війни було прилучення Білорусі до Росії, але за це в трактаті, складенім у Варшаві 1775 року, російська влада зробила значні уступки публічній польській шляхетській опінії щодо релігійної справи. В осібному додатку до цього трактату було сказано, що російська влада погоджується, щоб православних надалі виключено зо складу Сенату та міністерства; що, хоч шляхетські православні роди й будуть користати всіма правами свого стану, то це право не буде розширене на тих людей, які прийняли б Православіє після підписання цього трактату. На сеймі ніколи не має бути більше, як три депутати-некатолики. Мішаний суд був скасований, і належні до нього процеси передано до т. зв. асесорського суду. Прилюдні похорони знов були православним заборонені, так само, як і вживання дзвонів при церквах …107)

Кінець унії

62. Упала Польща, а з нею й Унія

Таким чином православні тратили останню опору, на яку до цього часу могли рахувати, а становище їх стало тим важче, що з прилученням Білорусі до Росії забрано з границь Речіпосполитої останнього православного Єпископа. Очевидно, що поширення Унії та вигнання останніх православних Священиків мусіло надалі йти з повним успіхом, й дійти до давно бажаної цілі.

Що суспільство Речіпосполитої надіялося саме на такий кінець справи, показує суд, скликаний в 1789 році на приказ сейму, над одиноким вищим Духовним Православної Церкви, — над Слуцьким Архимандритом, Віктором Садковським, арештованим і відданим під суд без жодної причини, тільки із-за паніки, яка нагло пішла серед шляхти.

На щастя, цей факт був уже останнім насильством над релігією: два роки після цього майже всі українські провінції прилучено до Росії, і мешканці їх могли визнавати Віру згідно зо своїм сумлінням… Тепер вийшла наверх даремність усіх довголітніх змагань польського суспільства, які завдали стільки нещастя та терпіння православній українській людності: як тільки російська влада прийшла в ці землі, Унія щезла сама собою, без жодних розпоряджень урядових.

Парафіяльні Священики, що записалися до Унії тільки, зо страху перед переслідуваннями й піддалися їй тільки про око й проти волі, зараз відреклися від ьеї і заявили, що вони православні. Народня маса, що ніколи Унії не приймала навіть про око, відітхнула вільно, й пішла молитися за звичаєм предків до своєї церкви, яка знов стала для неї доступною.

Засновувана так тяжко, з потоптанням усякої пошани людської гідности противної сторони, уніатська Церква була короткий час Вірою службових, збіднілих шляхтичів, або таких, що старалися вдавати шляхтичів, однодворців та міщан. Нікому вже непотрібна, ніким непіддержувана, як політичне знаряддя, ця Церква врешті сама оцінила цілу незручність свого положення, всю внутрішню недоцільність: її спіткала звичайна доля тих доктрин, що повстають не на основі самостійно вироблених принципів і глибоко запалого в душу переконання, а складаються штучно, дорогою мішання з відривків і кусників чужих думок та переконань.

Уже в цьому ж столітті уніатське Духовенство подало спільне прохання до російського уряду, щоб їм дозволено злучитися з Православієм, і на це вони дістали повний дозвіл. Таким чином Унія перестала існувати на просторі всіх свіжоприлучених українських земель.

Погорда поляків до свого твору

63. Стан уніатської Церкви за XVIII ст.

 

Коли звернемо увагу на стан уніатської Церкви на протязі XVIII століття, то ми завважуємо в її долі один оригінальний прояв: з дуже незначними виїмками та польська влада, стани й особи, що вкорінювали її всіми правдами та неправдами, що заявляли особливу щирість в її поширенні, — самі не вірили в її корисність, в її спасенне релігійне значення. Як тільки встиг Йосип Шумлянський завести дорешти Унію в трьох підвладних йому Єпархіях, там зараз появляється новий напрямок у формі поступовання польської шляхти та католицького Духовенства: стає ясно, що ці стани дивилися на Унію й заводили її тільки тому, що пропонували її як спосіб, найвигідніший, на їхню думку, для заведення Католицтва. Католицтво само собою дуже різко відрізнялось від Православія, і через це, на думку його прихильників, треба було завести посередній ступінь, свого роду тимчасове чистилище, і через нього перевести православних на латинство. Як такий тимчасовий спосіб і запропоновано Унію.

Тоді, як у Білорусі та Південно-Західній Україні шляхтичі, ксьондзи й влада обсипує полегшами та приманками уніатське Духовенство й утискає Православіє, в тих частинах Речіпосполитої, де Унія встигла хитрою інтригою закорінитися певніше, майже ті самі способи вживаються рівночасно, тим самим суспільством, для того, щоб викликати перехід Унії на Католицтво. В Єпархіях Львівській, Галицькій, Кам`янець-Подільській, у західній частині Волині уніатське Духовенство тиснуть так само, як у воєвідствах: Київськім, Брест-Литовськім, Мінськім переслідують православне Духовенство. Завадіяцькі й нічим нездержувані шляхтичі не звертають жодної уваги на те, яке враження зробить їх відношення до Унії на православних і на самих же уніатів в тих місцевостях, де Унія ще не встигла закорінитися. Вони напирають гаряче, не здержуються в способах, зо звичайною самоволею та грубіянством. Ми знаходимо документи, що свідчать про заїзди на уніатські церкви й манастирі, про побиття без причини уніатських Священиків, про домагання від них панщини, про захоплювання й відлучування церковних та манастирських земель,108) і т. ін. Вище уніатське Духовенство так само мало було забезпечене від завадіяцтва польської шляхти, як і нижче: у 1703 році, цебто майже зараз після того, як Шумлянський офіційно оголосив себе уніатом, товпа шляхтичів напала на нього в його єпископській палаті в Кам`янці: вони вбігли до лазні, де тоді якраз був Єпископ, лаяли його, били його слуг і Священиків, грозили їм голими шаблями, і т. ін.109) Пани вмішуваися до церковного уніатського управління, розділювали за своїм бажанням парафії, накладали на Священиків заборони сповнювати Треби й входити до церкви, не позволяли будувати уніатські церкви та святкувати храмові свята.110)

64. Поляки самі насміхалися з Унії

У поступках польської шляхти проти Унії було далеко менше ненависти й люті, ніж до Православія, але зате видно було в них іншу рису, — погорду й насміх. Коли уніатських Священиків б`ють відносно рідко, їх ніколи не катують надто люто, їм не грозить небезпека смерти, чи повної руїни й бурлацького життя, зате шляхтичі ніколи не пропускають можливости їх понизити, поставити-в якнайнекорисніше, бідолашне, на думку шляхтича, положення, дати їм почути, що хоч їх і терплять у Речіпосполитій, а проте Унія — Віра нижча, що вона тільки хлопська Віра, і кожен шляхтич чується вправі, коли захоче, жартувати й насміватися над представниками цієї Віри.

Ми бачимо, напр., жалобу уніатського Протоєрея Мартишевича, де ясно підкреслено вказану рису відношення шляхти до уніатського Духовенства. Мартишевич зібрався з Кам`янця в сусіднє село Довжок, щоб посвятити церкву. Коли він ішов вулицею біля хати значного шляхтича, скарбника подільського, Йосипа Лянцкоронського, його той задержав і чемно попросив зайти в хату. У Лянцкоронського Протоєрей застав веселе шляхетське товариство, яке господар вирішив забавити коштом уніатського «попа». Як тільки Мартишевич увійшов, йому подали горілку, — він не захотів пити, пояснюючи, що він має того самого дня правити Службу Божу, й через це він не має права щонебудь споживати.111) Лянцкоронський, не слухаючи його слів, вийняв шаблю, і тримаючи її на горлі Священика, крикнув: «Пий, сякої-такої матері сину! Бо перетну горло!»… Після цього він наказав одному слузі лити тому силоміць у горло горілку й мід, а в разі спротиву, не жаліти поштурханців. Підхмеленого Священика Лянцкоронський приказав своїм слугам відвести до коршми, напоїти вдруге, і відпустити тільки тоді, як він буде цілковито п`яний … 112)

Другий шляхтич тіозволяв жидові-орендареві прилюдно бити уніатського Священика на цвинтарі. Інші, користаючи з неприхильносте селян до Унії, гралися тим, що віддавали уніатських Священиків на наругу своїм слугам; напр. шляхтич Аксак, переслідуючи Священика в свойому селі, приказав його бити й тягати за волосся селянам, що ті сповняли «з родимої злости й ненависти до Унії», а коли Священик заявив, що він не залежить від пана, а підсудний тільки свойому Єпископові, то Аксак відповів: «Я тут єпископ і Владика … Як тебе висвячу, то з місця не встанеш!».. .113)

65. Поляки пильнували перевести Унію на Католицтво

При такому відношенні шляхетського суспільства до Унїї та уніатського Духовенства, католицька Ієрархія могла вповні надіятися на його підтримку при навертанні уніатів на Католицтво, — і вона взялася за це в половині XVIII ст. сміливо й явно в тих землях, де Унія дорешти знищила Православіє. Один католицький Владика Червоної Руси, Перемиський Єпископ, опісля Львівський Архиєпископ, — Сєраковський, видав програму поступовання для католицького Духовенства. У цій записці він говорить, що Унія, хоч користається з толерантности в Католицькій Церкві, але вона не представляє належної повноти й чистоти релігійної науки:; що уніати ще занадто тісно зв`язані зо Східньою Церквою переказами, обрядами, церквою та народністю, що вони, при кожній добрій нагоді можуть знову перейти на Православіє, та що через це їх треба чим-скоріш навернути на Латинство. На це треба користати зо всіх можливих обставин, і не пропускати жодної нагоди, особливої чи загальної, не використавши її для згаданої цілі.

Даремно уніатське Духовенство, налякавшися грозячої їм такої небезпеки, зійшлося на Собор, і видало за підписом усіх членів уніатської Ієрархії довгу записку, що силувалася звалити докази Сєраковського та доказати правовірність і самостійність уніатської Церкви,114) — на їхню відповідь католики не звернули жодної уваги. Програма, предложена Сераковським, була витвором не одної людини, а виходила послідовно з давно обдуманого католиками плану поступовання, до якого клерикальна партія змагала в Польщі від кінця ХVІ-го ст. Для сповнення цього плану перехід православних на Унію задумувано тільки як перший акт релігійно-політичної драми, — за ним конче мав наступити другий акт, що, як думали оборонці Риму, повинен заквітчати їх довголітні змагання переходом уніатів на Латинство.

Справді католицьке Духовенство, вище й нижче, біле й ченці всяких можливих орденів, взялися за нову справу з гарячою щирістю. З довгої Записки, що її уложив уніатський Єпископ зо звісток, зібраних ним від уніатських деканів, ми можемо пізнати способи, вживані ними для досягнення цієї цілі.115) Ми довідуємося, що протягом тільки 7-ох років (1758-1765) у трьох уніатських Єпархіях: Львівській, Галицькій і Кам`янець-Подільській, навернено на Католицтво поверх 1000 люда, яких уніатське Духовенство могло вказати поіменно й розповісти подробиці їх навернення. Скільки при цьому дітей, народжених від уніатів батьків, вихрестили католицькі ксьондзи, скільки людей перейшло на Католицтво неявно, так, що докладних про них відомостей не могли зібрати декани, про це Записка не згадує. Взагалі, за вказівками, які маємо, видно, що перехід відбувався під впливом трьох головних причин: пропаганди ксьондзів, впливів, що розвивалися серед родинного життя при мішаних подружжях, і впливу польських панів та дідичів на своїх слуг та селян.

66. Погорда поляків католиків до Унії

Пропаганда, що її вели католицькі ченці та Священики, була основана не так на науці, на доказах про перевагу обряду чи науки Католицької Церкви, як на чисто світських підставах: Католицтво представляли яко Віру пануючу, благородну, панську, а Унію, як науку темну, мужицьку, погорджену, питому неблагородній українській породі людей. «Бог сотворив попа для хлопа, а плєбана для пана», говорив прилюдно один ксьондз. В іншому місці католицькі ксьондзи взялися виголосити цілий ряд проповідей, щоб доказати, що «латинська Віра ліпша й більше пригожа, як Унія».116) Щиріші ксьондзи заходили ще далі в своїй благочестивій ревності, твердячи, що Унія — це єресь, рівняли її з нехристиянськими Вірами, прозивали «собачою вірою». «Кожний русин — собака, віра їх — собача віра!» проповідував канонік Косовскі перед українською уніатською Громадою в селі Яслиськах … У місті Жовкві ксьондз Квяткевіч, завваживши католицьку процесію, що йшла з костела до уніатської церкви Св. Тройці, спинив її, і звертаючися до інших ксьондзів, заявив в присутності багатьох міщан уніатів: «Пощо ви йдете до тих негідників, капусняків (так!), схизматиків? Запевняю ваші милості, що ліпше дивитися на собак, ніж на цю руську каналію!»…

У селі Тисменичанах ксьондз Томіцкі, серед великого збору народу, глумився над обрядами уніатської Церкви, говорячи, між іншим: «Ваш церковний спів подібний на виття собак!» ш) Єзуїти в проповідях говорили, що: «Обряди уніатської церкви варті сміху, що її наука гірше віри турецької, жидівської та лютеранської, що ніхто з її вірних не буде спасений, що церкви уніатські гірше жидівських синагог»…

На храмі в місті Ходорові канонік Монастирський запросив до костела уніатських Священиків на соборну Службу Божу, але, коли одному з них прийшлося читати Євангелію й читач почав вимовляти по-олов`янськи текста, то Манастирський перервав його хохотом і насмішками. Того ж каноніка запрошено до уніатської церкви дати Шлюб, але він зажадав, щоб молоді прийшли вінчатися до нього до дому, кажучи, що він не піде в «кучку до караїмів». Ксьондз Цвєнярскі, що особливо щиро займався навертанням уніатів, переслідував насмішками всі Обряди й Тайни уніатської Церкви; він, між іншим, прилюдно доказував, що «уніятські Священики не хрестять дітей, а тільки паскудять», і т. ін.118)

Такі й тому подібні вислови про Унію були загальними серед католицьких ксьондзів і польських панів, вони повторювалися скрізь і були найзагальнішим проявом католицької пропаганди того часу.119) Насмішки й погорда, якими обсипувано унїятів, особливо були розвинуті в школах, і мали рішальний вплив на учеників. Стрічаємо дуже багато вказівок на те, що школярі-уніяти, раз-у-раз осміювані учителями й товаришами, не були в стані витерпіти цього, й рятувалися переходом на Католицтво .. .120)

Ксьондзи, бажаючи тим самим способом впливати й на дорослих, не обмежувалися лаянням Унії в розмовах, словах та в проповідях, — вони старалися подати очевидні докази залежности уніатської Церкви, її другорядного становища й неблагородного значення. Так, між іншим, настав звичай, що ксьондзи забороняли дзвонити в дзвони в уніатських церквах на Великдень, коли він припадав перед польським та сходився з останніми неділями посту у католиків. Коли уніатський Священик не слухався цієї заборони, то його досить круто переслідували ксьондзи. Одного, напр., парафіяльного Священика, за кару за те, що наказав дзвонити в часі Всенічної перед Великоднем, арештували домінікани, що жили в тому самому містечку, замість тюрми всадили до підземелля костельного, і перетримали там цілу ніч серед домовин та небіжчиків.121)

Коли при сповнюванні якого-небудь церковного обряду сходилися разом католицькі^ та уніатські Священики, то перші поводилися гордо й недоступно супроти других, і старалися втікати від їх товариства. Маємо звістку про те, як кілька уніатських Священиків були запрошені до уділу в похоронній процесії до кармелітського манастиря; після сповнення обряду, католицьких Священиків запрошено на обід до мана-стирської харчівні, а уніатським Священикам ченці вислали закуску до стайні.. .122)

67. Сила-силенна уніатів примусово переходили на Католицтво

Коли погорда католицького Духовенства до уніатської Церкви заставляла багатьох уніатів переходити на Латинство, то ще більше уніатів покидало свою Церкву через вплив, що розвивався в родинному житті при мішаних подружжях. Звичайно католики, за порадою ксьондзів., старалися впливати на членів родини — уніатів, і нераз силоміць заставляли їх переходити на Католицтво. Майже завжди діти таких мішаних подруж хрестилися в ксьондза й ставали католиками. Тому й ксьондзі старалися попирати такі мішані подружжя, нераз силували уніатів до них бійкою та насильствами. Бувало, що ксьондз, підпоївши жениха уніата, тут же й вінчав його з католичкою по-п`яному. Не обмежуючися цим, католицькі ксьондзи часто вінчали уніатів і навпаки, навіть тоді, коли наречені вже не були вільні, і перед тим жили в подружжі з особами, що ще жили. Тільки повставала така родина, ксьондз зараз же появлявся їв ній для сповнювання Треб, і мало-по-малу навертав усю родину на Католицтво.

Шляхтичі-католики, відносячися, як і католицьке Духовенство, з повною погордою до Унії, силували намовами, бійками та утисками своїх слуг та селян переходити на Католицтво. Непослушних або повільних вони силували позвами, карамита економічним переслідуваням. Так, напр., ми бачимо, як загальний прояв, що пани змушували селян уніатів робити панщину в Свята; коли ж ці останні покликалися на церковні постанови, то шляхтичі відповідали з насмішкою: «Ваші руські Свята обов`язують тільки до полудня, а після того вони тануть, як іней на сонці».

Усі ці вказані тут випадки, очевидно, не творять і десятої частини того тяжкого переслідування, яке терпіло Православіє, але їх було досить, щоб навертати уніатів на Католицтво. Унія не мала, як це було в Православії, на свойому боці ані традиції, ані ясно визначеної самостійної науки.. Накинена дуже недавно народові в деяких західньо-українських землях Речіпосполитої, вона не встигла закорінитися. Народові було до неї байдуже, він готовий був замінити її з повною байдужністю на яку-будь християнську Віру, і не думав поносити жертви в її обороні. Мабуть Унія не видержала б і цієї первісної сутички, .якби час позволив був їй продовжуватися, але часу на це не стало: року 1772-го Галичина перейшла під Австрію, і Унія знайшла пристановище й спокій під захистом толерантної в справах Віри влади Йосипа II (й стала зватися Греко-Католицтвом).

68. Унія минулася, полишивши по собі тільки сумну згадку

Викликана політичною та релігійною інтригою, Унія позбавлена була живучої сили від дня своїх на-родин. Як політична зброя, подана в руки польського шляхетського стану єзуїтами, вона годилася тільки на те, щоб під її знаменом заховати насилля, яке вживане було не в її інтересах, і готове було обернутися і проти свого ж знаряддя, коли його вже не буде треба. Ненависна для православних мешканців Речіпосполитої, як знам`я кривавого утиску, погорджена католиками, як підмінена пів-міра, як уступка «схизмі», релігійна Унія пережила сумно свою історичну долю …

Там, де вона зникла, вона полишила в пам`яті людности тільки сумну згадку лро минулу тяжку біду, а в тих небагатьох землях, де вона дожила до нашого часу, вона й далі веде боротьбу з Католицтвом за своє існування, і заразом мусить пробувати в повному підданстві та в формальній зверхній згоді з противником, що її проковтує …

Доктор В. Антонович

 

Зноски

1. Volumina Legum, т. II ст. 438-439, §28.

2. Там само, ст. 465, §14.

3. Там само, т. ІІІ ст. 158, 184, 217, 263, 320, 345 і т. IV ст. 52.

4. Там само, т. IV ст. 474. Опісля це право потвердив сейм 1678 р., Vol. Legum, т. V ст. 306.

5. Там само, т. V ст. 14 і 140 та т. VI ст. 15.

6. Там само, т. IV ст. 484.

7. Архивь Юго-Западной Россіи, ч. І, т. IV, п. XV ст. 29. Volumina Legum, т. V ст. 180.

8. Архивь Юго-Западной Россіи, ч. І, т. IV, ч. XXII ст. 39 і XXIV ст. 43-46. Литовская церковная унія, Кояловича, т. II ст. 422-424 (прим. 326).

9. Коялович, там само, прим. ч. 327 і 327, ст. 424-427. Також Арх. Юго-Зап. Россіи, ч. І., т. IV, ч. ХVII ст. 31.

10. Коялович, т. II ст. 429. Додаток, ч. 329.

11. Там само, додатки, чч.: 331-332, ст. 429-431.

12. Арх. Юго-Зап. Россіи, ч. І, т. IV, ч. XVIII ст. 32.

13. Там само, ч. XX ст. 37.

14. Там само, ч. XX і XXI, ст. 37 і 38.

15. Там само, чч. XXIII і XXIV, ст. 41 і 43.

16. Там само, ч. XXV ст. 47.

17. Там само, ч. XXXVI ст. 72; XXXVIII ст. 76., ХLIII ст. 87, СХІІ ст. 247; СХХІХ ст. 295.

18. Там само, ч. XXXVII ст. 74.

19. Описаніе Кіево-Софійскаго Собора и Кіевской Ієрархій, стор. 206 і 212.

20. Арх. Юго-Зап. Россіи ч. І, т. IV, чч. XXVI ст. 50; XXXII ст. 62; ХХХIII ст. 65, і XXXI ст. 60.

21. Там само, ч. XLV ст. 91.

22. Там само, чч. XIX ст. 34; XXXIV ст. 67; XXXIX ст. 78; ХL ст. 80; XII ст. 106, LXI ст. 125, LXIII ст. 130; СХУIII ст. 374.

23. Volumina Legum, VI ст. 35 §19 і 21.

24. Архивь Юго-Западной Россіи, ч. І, т. IV, ч. LIX ст. 122.

25. Там само, ч. ССІХ ст. 518.

26. Там само, ч. СLXIV ст. 365.

27. Там само, ч. ХLVIII ст. 97.

28. Там само, ч. LXXIII ст. 158.

29. Там само, ч. LXII ст. 127.

30. Там само, ч. LХХХІІІ ст. 183.

31. Там само, ч. LХУIII ст. 120.

32. Там само, ч. СХХХІV ст. 306.

33. Там само, ч. CXVII ст. 352.

34. Там само, ч. CLXXIX ст. 397 і СLХХХІV ст. 407.

35. Там само, ч. ХLVІІ ст. 95. LХХ ст. 153, СVІІ ст. 232, СХІ ст. 243, СХІІ ст. 275

36. Там само, ч. L ст. 104.

37. Склалася навіть поговірка, наведена в одному акті: «Що ксьондз, — то шляхтич, що поп — то хлоп». Там само, ч. LХ ст. 123, LХХХІV ст. 185, ХСІV ст. 208, СХХХV ст. 308, СХLVІІ ст. 333.

38. Там само, ч. LХIII ст. 130, СХIII ст. 250, СХLIІІ ст. 327, СХLIV ст. 328, СХLIХ ст. 336, СLХIII ст. 364, LХХУІІ ст. 167 і СХLI ст. 322.

39. Там само, ч. СLVII ст. 259.

40. Там само ч. СУП ст. 232, СХІ ст. 243, IX СLХІІ ст. 381.

41. Там само, ч. LХVIII ст. 145, СLIV ст. 348, і СLV, ст. 349.

42. Там само, ч. XXXV ст. 70.

43. Там само ч. ХLVІ ст. 92.

44. Там само чч. СХУ ст. 254 і СLХУ ст. 369.

45. Там само чч. СLХІ ст. 360 і СLХХХІ ст. 401.

46. Там само, крім вище згаданих, ч. СХІІ ст. 343.

47. Там само, ХСVІ ст. 212 і ХСVІІ ст. 213.

48. Там само, ч. СLХ ст. 359.

49. Там само, ХLIХ ст. 100.

50. Там само, ч. LХІХ ст. 148.

51. Там само, ч. XXXVII ст. 193.

52. Там само, ч. СХХIII ст. 276.

53. Там само, СLVІІ ст. 352, Там само, СLVШ ст. 354 і CLIХ ст. 357.

54. Там само, ч. LIV ст. 113.

55. Там само, ч. LХІУ ст. 134, LХХІХ ст. 170, LХХХ ст. 172; LХХХІ ст. 176; LХХХІІ ст. 180, LХХХVІ ст. 191 і LХХХІХ ст. 199.

56. Там само, СХХІ ст. 267.

57. Коялович: Литовская церковная унія, т. II ст. 440. Бантиш-.Каменский: Йсторическое извебстіє обть уній, ст. 136.

58. Арх. Юго-Зап. Россіи, ч. І, т. IV, ч. LХVІІ ст. 140.

59. Юзефович: Історія міста Львова. — У рукописнім відділі Iнститута Оссолінських у Львові, ч. рукопису 124, ст. Т130-М32.

60. Там само, ч. LХІХ ст. 48.

61. Там само, ч. XXVIII ст. 53.

62. Там само, чч. СІІІ ст. 224, СХХV ст. 281, ХСV ст. 209.

63. Там само, ч. СLХХХ ст. 339.

64. Там само, ч. ХС ст. 201.

65. Там само, чч. ХІLІ ст. 84; СХХХУІІІ ст. 316; СLХХХІХ ст. 421, та Архивь Юго-Западной Россіи, ч. IV, т. І, ст. 397-381.

66. Там само, СLХХІ ст. 180.

67. Апостольське 18 Правило забороняє ожененого з вдовою висвячувати в який будь духовний сан.

68. Там само, ч. LII ст. 110,. Літопис Велична, т. III, ст. 297-306.

69. Архивь, Юго-Западной Россіи, ч. І, т. IV,чч. LVII. ст. 118, LХХІ ст. 154, LХХII ст. 156, LХХII ст. 163 і LХХVІІ ст. 165.

70. Арх. Юго-Зап. Россіи, ч. І, т. IV, ч. IV ст. 161; також: Историческое извeстіе о возникшей вть Польще уній, Бантиша Каменського, ст. 136.

71. Літопис Велична, т. II, розділ ХХХХVІІ.

72. Архивь Юго-Зап. Россіи, ч. І, т. IV, чч. ХСІ ст. 201; ХСІІ ст. 205; СХІІІ ст. 207; ХСІІІ ст. 214; СV ст. 229 і СVІ ст. 230.

73. Там само, чч. СХХІХ ст. 295 і СХХХ ст. 297.

74. Там само, СХVІ ст. 255 і СХХХІІІ ст. 316.

75. Там само, чч. СХХVІІ ст. 285; СХХVІІІ ст. 291; CХХХVІІ ст. 314 і СХХХІХ ст. 217.

76. Niesiecki: Korona Polska. т. ІV, ст. 287.

77. Архивь Юго-Зап. Россіи, ч. І, т. IV, ч. ХСІХ ст. 217.

78. Там само, ч. СХLІІ ст. 325.

79. Архивь, Юго-Зап. Россіи, ч. IV, т. І, ст. 358.

80. Там само, ч. І, т. IV, чч. СХIII ст. 332; СХLVIII ст. 335 і СL ст. 337.

81. Там само, чч. CLI ст. 340 і СLIII ст. 334.

82. Бантиш-Каменскій, ст. 139, також Архивь, Юго-Зап. Россіи ч. І, т. IV, ч. СLХХХVIII ст. 405.

83. Там само, чч. LХХХVIII ст. 196; СІ ст. 221; СХІХ ст. 262; СХХХІ ст. 299.

84. Описаніе Кіево-Софійскаго собора, ст. 247; також Архивь Юго-Зап. Росіи, ч. І, т, IV, чч. І ст. 1, 11 II ст. 2, XII ст. 25; XVI ст.,30.

85. Там само, ч. СХХІV ст. 279.

86. Там само, чч. СХХХVІ ст. 310; СLХІХ ст. 376; СLХХIII ст. 384; СLХХІV ст. 386; СLХХV ст. 388; СLХХХVІ ст. 412 і СLХХХVII ст. 416.

87. Описаніе Кіево-Софійскаго собора ст. 215. Кульчинський: Specimen ecclesiae Ruthenicae, ст. 137-138.

88. Архивь, Юго-Зап. Россіи, ч. І, тт. II і ІІІ.

89. Арх. Юго-Зап. Россіи, ч. І, т. IV, ч. СХСVІ ст. 448.

90. Там само, ч. СХVІІІ ст. 456.

91. Там само, ч. СХVIII ст. 427-442.

92. Там само, СXI ст. 464-471.

93. Там само, чч. CCIV ст. 475; (CCXV ст. 589. Историческое известіе обть уній, Бантиша-Каменського, ст. 150. 168, 200, 206, 215, 216, 231 і т. д.

94. Там само, чч: СХХХІІІ ст. 304; СХСІХ ст. 458; ССХХХІ ст. 632.

95. Там само, чч: ССІІІ ст. 473; ССХІІІ ст. 584; CXXVI ст. 590; CXVII ст. 594; CXXVI ст. 618; ССХХХІІІ ст. 640.

96. Там само, чч: СХХХІІ ст. 303; ССХХІХ ст. 628. Також Архивь, Юго-Зап. Россіи, ч. І, т. II, ст. LIХ-LХІІ.

97. Апостольське 18 Правило і Пр. 12 Св. Василія Великого забороняє двоженцям бути Священнослужителями.

98. Арх. Юго-Зап. Рос. ч. І, т. IV, ч. СХХVІ ст. 283.

99. Там само, ч. ССХХVІІ ст. 621.

100. Там само, чч: ССХІ ст. 581; ССХХІІ ст. 583; також Архивь Юго-Зап. Росіи, ч. І, т. II і III.

101. Vol. Legum, т.VI ст. 286.

102. Moraczewski: Starozytnosci, т. І ст. 196. Хоча ці адміністративні розпорядження Генеральної Конфедерації з 1732 року й не ввішли в склад Volumina Legum, але проте, як і всі постанови Генеральних Конфедерацій, вони стали законом. Як доказ, можна вказати на те, що 36 років пізніше їх скасовано законною дорогою в трактаті, підписанім з Росією в 1768 році (Див. Vol. Legum, т. VII ст. 256-272).

103. Арх. Юго-Зап. Рос, ч. І, т. IV, чч: ССVIII ст. 516; ССХІV ст. 587; ССХХХ ст: 630; ССХХХVІ ст. 645; ССХХХVІІ ст. 646; ССXXXVIII ст. 648; ССХХХІХ ст. 649.

104. Там само, чч.: СХСV ст. 444; СХСVІІ ст. 453; СХСIII ст. 455; ССХVІІІ ст. 596; ССХХХІV ст. 644. Бантиш-Каменський, гл. VІ-ХІІ.

105. Volumina Legum, т. VII ст. 268-272; також Архивь Юго-Зап. Россіи, ч. І, т. IV, ч. ССХХІІІ ст. 607.

106. Taм само, т. VII ст. 258-272, також Архивь Юго-Зап. Россіи, ч. І, т. IV, ССХХІІИ ст. 607.

107. Taм само, т. VIII ст. 47-49.

108. Арх. Юго-Зап. Рос. ч. І, т. IV, чч.: LХХІV ст. 159; СІV ст. 226; СLХІV ст. 371; СХС ст. 423; СХСІ ст. 424; СХСІІ ст. 425.

109. Там само, чч.: ХСІХ ст. 217 і С ст. 218.

110. Там само, чч.: СІХ ст. 236 і СХ ст. 238.

111. Канон 29. Шостого Вселенського Собору наказує піст перед Св. Літургією.

112. Там само, СХХ ст. 265.

113. Там само, чч.: СХ ст. 238; СLХХХІХ ст. 421 і ССІІ ст. 427.

114. Там само, ч. ССV ст. 478-509.

115. Там само, ч. ССХ ст. 521-580.

116. Там само, ст. 537 і 561.

117. Там само, ст. 524, 525, 557.

118. Там само, ст. 546-547.

119. Там само, ст. 541, 543, 547, 550, 563, 565, 572.

120. Там само, ст. 531, 538, 549, 561, 563.

121. Там само, ст. 567.

122. Там само, ст. 538

123. П. Скаржевський; „Відповідь редакторові «Голосу Спасителя» (стаття) 5 газеті „Вісник” за 15 серпня 1956 р.

 

 

 

Опубліковано у Новини сайту, Статті та книги | Теґи: , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Без коментарів.